елегантного білого вбрання, яке він носив понад п’ять років тому, коли вбив короля Алеткару.
Голова опущена, руки на колінах, зброї немає. Він роками не прикликав Сколкозбройця і, здавалося, стільки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаєш наче лайдак, то й довколишні ставляться до тебе як до лайдака. А лайдаків не посилають убивати людей.
– То, кажеш, він виконає все, що ти забажаєш? – запитав один із шахтарів, які сиділи за столом. Його одяг був ненабагато кращий від Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закінчувалася брудна шкіра й починалася брудна тканина. Їхня компанія складалася з чотирьох чоловіків із глиняними кухлями в руках. У кімнаті смерділо тванню та потом. Стеля була низька, вікна – і то лише з підвітряної сторони – просто щілинами. Стіл був на живу нитку скріплений кількома шкіряними ременями, позаяк стільниця посередині розкололася надвоє.
Тук, нинішній Сетів господар, поставив свій кухоль на похилий край столу, що просідав під вагою його руки.
– Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.
Сет звів очі. На місцевому бавському діалекті курп означало «дитина». Він звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рік – і сьомий, відколи його оголосили Заблудлим, – однак через властиві шинам великі, круглі очі, невисокий зріст і схильніть до облисіння жителі Сходу твердили, що ті схожі на дітей.
– Встань, – наказав Тук.
Сет підкорився.
– Пострибай.
Сет виконав наказ.
– Вилий Тонове пиво собі на голову.
Сет потягнувся за кухлем.
– Гей, ти! – крикнув Тон, відсовуючи глиняну посудину. – Ану припини! Я ж іще не допив!
– Бо якби допив, – відказав Тук, – то як би він вилив його собі на голову?
– Нехай зробить щось інше, – пробурчав Тон.
– Що ж, можна, – Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетові. – Курпе, поріж собі руку.
– Туку… – гугнявим від застуди голосом промовив інший чоловік на ймення Амарк, – так не робиться, і ти це знаєш.
Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: підхопивши ніж, узявся різати руку. З-під брудного леза сочилася кров.
– Переріж собі горлянку, – сказав Тук.
– Туку, облиш! – знову втрутився Амарк, підводячись. – Я не…
– Цить уже, – кинув Тук. Тепер за ними спостерігали й іще кілька компаній, що сиділи за іншими столами. – Зараз усе зрозумієш. Курпе, переріж собі горлянку.
– Я не маю права зазіхати на власне життя, – тихо проговорив Сет бавською мовою. – Оскільки я Заблудлий, природа мого страждання полягає в забороні пізнати смак смерті від власної руки.
Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на місце.
– Прародителько праху, – сказав Тон, – він що, завжди так балакає?
– Так – це як? – запитав Тук, зробивши великий ковток із кухля.
– Гладко, складно,
