йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали ці люди, якби дізналися, що той, хто випорожнює їхні нічні посудини, – Сколкозбройний і Приборкувач сплесків? Вітробігун, наче Променисті за старожитніх часів? Що коли він прикликaє свого Клинка, його очі з темно-зелених стають світло-сапфіровими і ледь не світяться – такий унікальний ефект породжує його меч?
І як же добре було, що вони не довідалися! Сет тріумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замість того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечір п’ятилітньої давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще ніколи йому не давали таких цілеспрямовано жахливих інструкцій.
«Убивай, винищуй, мечем проклади собі шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свідків. Поранених, але живих…»
– …ось тоді-то він і присягнувся служити мені впродовж усього мого життя, – закінчив свою розповідь Тук. – І з того часу він зі мною.
Слухачі обернулися до Сета.
– Це правда, – мовив він, виконуючи попередньо отриманий наказ. – Від першого до останнього слова.
Тук усміхнувся. Він не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумілим, що той його слухається. Можливо, через це він залишатиметься його господарем довше, ніж інші.
– Що ж, – сказав Тук, – мені час іти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити нові краї, пройти незвіданими дорогами…
Він любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрівника, хоча, наскільки Сет міг виснувати, той просто переміщувався в межах великого кола. У цій частині Бавландії було багато невеличких копалень – і, відповідно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому містечку кілька років тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працівників. Було малоймовірно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливі перебільшення в його розповідях.
Жахливі чи ні, та все ж схоже було, що шахтарям кортіло добавки. Вони всіляко заохочували його, пропонували нову порцію випивки, і той скромно погодився.
Сет тихо сидів, підібгавши ноги й поклавши руки на коліна. По одній із них стікала кров. Чи знали паршенді, на що прирікали його, викинувши геть його присяжний камінь тієї ночі, коли втікали з Холінара? Сет повинен був знайти його, а тоді стояти там, при дорозі, гадаючи, чи не знайдуть і його та не стратять – сподіваючись, що знайдуть і стратять, – доки проїжджий купець не зацікавився ним, запитавши, у чому річ. На той момент Сет залишився в самій лише пов’язці на стегнах. Честь змусила його викинути біле вбрання, оскільки воно полегшило б його упізнання. Він мав берегти себе, щоб і далі страждати.
Після короткого пояснення, що залишало осторонь викривальні деталі, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець – його звали Авадо – був досить розумним, щоби збагнути, що внаслідок смерті короля чужинці могли стикнутися з поганим
