було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?
І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так уперед – без шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.
Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.
Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баским – чистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще одним – Адолін.
За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселі – звичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.
Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнув – заковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землею – і вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запал – не такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.
Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців – йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.
Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.
Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.
«От дурний хлопчисько!» – подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.
Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…
«Об’єднай
