води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара – Адолінового батька – височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.
У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний – що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?
Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді – власне, єдиний у всіх десяти арміях – не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.
Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя – жодної тендітності. Обличчя воїна.
Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі – чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, – і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї – тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.
Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.
«Він думає про свої видіння», – здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.
– Минулої ночі це сталося знову, – тихо сказав він Ренарінові. – Під час великобурі.
– Я знаю, – відповів той.
Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.
– Як ти гадаєш, що вони означають? – запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. – Ці батькові… напади?
– Не знаю.
– Ренаріне,
