звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього з’явилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.
Та ця мить одразу ж сплила.
– Онде, – сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці. – Я бачу кінцеву мету нашого походу.
Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матер’яне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.
Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.
– І знову виявилася твоя правда, дядьку, – сказав Елгокар.
– Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.
– Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.
Далінар усміхнувся:
– Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.
Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.
Далінар поспішливо повів далі:
– Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.
– От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.
– Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.
Елгокар голосно зітхнув:
– Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.
Далінар промовчав. Елгокарова знервованість – навіть параноя – щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?
«Прости мене, брате», – подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею – адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.
– Я розібрався в тій справі, як ви й просили, – мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.
– Справді? І що ж ти з’ясував?
– Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.
– Але там хтось був – і слідкував за мною з нічної темряви.
– Якщо й так, Ваша Величносте,
