стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»
– Так, – промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. – Мій племінник – краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.
Адолін здригнувся:
– Що-що?
– Я спочатку не розумів, – продовжував Далінар. – Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог – паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна – ця облога – для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага – стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.
– Батьку, багатство та слава – це наріжні камені алетійськості як такої! – заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? – А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!
– Ми й шукали її, – промовив Далінар, глянувши на Адоліна. – Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було об’єднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.
– Батьку, – сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. – Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступ – слід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.
– Можливо.
– Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, – відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?
– Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.
– Прошу тебе, не говори з ним про це.
– Побачимо, – Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах з’явився відсутній вигляд.
– Батьку…
– Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від ар’єргарду?
– Так.
– А як справи в авангарду?
– Я щойно перевірив і… – він замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго,
