біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.
– Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, – похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.
– Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.
– Так, – відповів на це Далінар. – Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.
До них підрисив Ренарін – напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.
Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.
– Батьку! – гукнув Адолін, вказуючи в той бік.
Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.
– Дотепник! – сказав Адолін, махнувши рукою.
Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.
Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був… скажімо так… королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.
– Кого я бачу! Юний княжич Адолін! – вигукнув він. – То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.
Адолін знічено хихикнув:
– Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують…
Дотепник звів брову.
Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідається – від цієї людини практично неможливо було щось приховати.
– Учора я запросив одну панну на обід, але… як би це сказати… був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.
– Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!
– Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.
Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя.
