фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку – далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
– Батьку, – мовив Адолін, – а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.
Далінар глянув на нього.
– Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника – та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.
«Тільки не це», – подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?
– Батьку, та це ж просто чал-переросток.
– Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.
– Угу, – відказав Адолін, – тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!
– Це тобі не дуель, – мовив Далінар, – це полювання. Велична традиція.
Адолін звів брову.
– І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, – додав його батько, – воно може здаватися нудним. Але король наполягав.
– Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, – сказав Ренарін. – Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.
– Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.
Далінар насупився:
– Джанала? Хто це така?
– Дочка ясновельможного Люстоу, – мовив Адолін.
– І ти залицяєшся до неї?
– Я старався, але поки безуспішно.
– А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така – вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?
– Ділі? – здогадався Адолін. – Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!
– Справді?
– Так.
Далінар потер підборіддя.
– Між
