суворим тоном втрутився Далінар.
Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.
– Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.
– Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.
Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.
Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.
– А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, – мовив Адолін. – Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!
– А мене він дратує, – тихо сказав Ренарін.
– Без нього не було би так весело!
Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів – світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.
Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану – найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.
Башин уклонився королеві.
– Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.
– Чудово! – відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відв’язав шолом від сідла. – Скільки це забере часу?
– Найімовірніше, дві-три години, – мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. – Ми розташувалися он там.
Башин вказав у бік ловчого плато – меншого з двох, на якому й планувалося забити звіра, – подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із прив’язаною принадою скинули вниз.
– Ми використали свинячі туші, – пояснив Башин. – І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватися – надто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він з’явиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стріл – нехай вимотається.
