style="font-size:15px;"> «Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, – подумав Адолін. – Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.
– …взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, – говорив король. – Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.
– Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.
Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях – таке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може…
– Адоліне, – застеріг його Ренарін.
Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, – подумав він. – Дай моєму батькові спокій».
– Чому б нам не поговорити про полювання? – запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів – ну просто взірець пристойності та статечності. – Хіба воно тебе не хвилює?
– От іще! – відказав старший брат. – Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, – зрештою це всього лише бійня.
От дуель – вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.
– Може, тобі варто було запросити Джаналу? – запитав Ренарін.
– Вона б не прийшла, – відказав Адолін. – Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.
– Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, – мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.
Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.
Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.
– Давай
