постдокторанта, першою справжньою роботою в Геофізичній лабораторії Інституту Карнеґі. Моїм завданням було дослідження дрібнозернистих часточок, здобутих Аполлоном-12, Аполлоном-17 та Луною-20 (однієї з трьох непілотованих радянських експедицій, із якої було доставлено близько 150 г місячних зразків). У дрібнозернистому пилу місячного ґрунту є багато часточок піщано-алевритового розміру (як піщинка або частинка мулу), і моїм першочерговим завданням було переглядати тисячі цих зернин, одну за одною. Я годинами сидів за мікроскопом, вдивляючись у надзвичайної краси маленькі зелені та червоні кристали, а також крихітні золотаві кульки кольорового скла – залишки зруйнованих вибухами несамовитої сили гірських порід, які мільярди років зазнавали метеоритного бомбардування.
Тільки-но я відокремлював декілька дюжин багатонадійних часточок, одразу ж піддавав кожну незвичну зернину трьом видам аналізу. Спочатку за допомогою методу монокристалічної рентгенівської дифракції я визначав тип кристалу, з яким я мав справу. Найчастіше моїми піддослідними ставали звичайні мінерали – олівін, піроксен та шпінель. Якщо зустрічався цікавий кристал, я старанно орієнтував його та вимірював оптичний спектр поглинання (те, як кристал поглинав світлові хвилі різної довжини). Зелені кристали олівіну, наприклад, зазвичай поглинають довжини хвиль червоної області видимого спектру; червоні кристали шинелі, на противагу, поглинають довжини хвиль зеленої області видимого спектру. Також я вимірював спектр будь-яких незвичних скляних кульок, пильно виглядаючи викиди та коливання в спектрі поглинання, які вказували на наявність рідкісних елементів, наприклад, хрому і титану. Коли вдавалося виявити маленький стрибок у 625 нанометрів, невелике поглинання у червоно-помаранчевій області видимого спектра, характерне для місячного хрому, але не для хрому, який є на Землі, мені хотілося несамовито кричати: «Еврика!»
Зрештою після закінчення рентгенівського та оптичного опрацювання я використовував хитромудру аналітичну машину під назвою електронний мікрозонд, яка визначала точне співвідношення елементів у моїх зразках. Знову і знову я підтверджував попередні знахідки: мінерали з поверхні Місяця хоча й мають переважно ті ж елементи, що існують на Землі, проте в деталях вони значно різняться. У них більше титану, також вони відрізняються за вмістом хрому.
Ці та інші підказки, отримані при дослідженні порід, здобутих програмою «Аполлон», суворо обмежили різноманіття теорій походження Місяця. По-перше, виявилося, що Місяць суттєво різниться від Землі: він має значно меншу щільність; також у нього немає великого щільного залізного металевого ядра. Ядро Землі складає майже третину маси планети, проте крихітне ядро Місяця складає менше 3 % його маси. По-друге, місячні гірські породи майже не містять слідів більшості летких елементів – тих, які мають властивість випаровуватися тільки-но починається нагрівання. У місячному пилу немає
