може змінити океанічні течії, наприклад, Гольфстрім та зрештою перетворити південну Європу на значно холоднішу, схожу на Сибір місцину, такий собі «морозильник». Такі аномалії надихають противників теорії глобального потепління: науковці твердять, що в світі стає гарячіше, проте ви щойно пережили найбільшу за всю історію вашої місцевості хуртовину. Як ви маєте реагувати? Розсудливо буде відповісти, що природа є дивовижною – вона багата, різноманітна, складна, має комплексні зв’язки та заплутану, довгу історію. Аномалії, хай з орбітами планет чи з погодою на півдні Америки – це не якісь обтяжливі деталі, від яких треба відмахнутися: це, власне, і є суттю розуміння того, що насправді відбувається і як все насправді працює. Ми розробляємо грандіозні та універсальні моделі того, як у природі все влаштовано, а тоді використовуємо чудернацькі деталі, щоб удосконалити нашу первинну небездоганну модель (або ж, якщо винятки перевершують правило, ми перебудовуємо усе за новою схемою). Саме тому хороші науковці смакують аномалії. Якби ж ми могли все осягнути, якби ж ми могли все передбачити, не було би тоді сенсу прокидатися рано-вранці та поспішати до лабораторії.
Стосовно походження Місяця, ці винятки, тобто дріб’язкові орбітальні аномалії, призвели до появи моделі Великого сплеску, або ж Потужного удару, яка виникла в середині 1970-х рр. Низка перших гіпотез, пов’язаних між собою, проте погано уточнених, була поєднана в загальноприйняту думку на визначній конференції, що відбувалася у 1984 р. на Гаваях, де зібралася група експертів із питань планетарного формування. У такому велемудрому середовищі панував принцип леза Оккама – найпростіше рішення проблеми, що відповідає фактам, найвірогідніше за все, є правильним. Теорія Потужного удару чудово пасувала.
Щоб збагнути цю радикальну думку, перенесіться в уяві на 4,5 млрд років назад – у час, коли планети щойно сформувалися з усіх тих менших конкуруючих планетезималей. Коли Земля зростала до свого теперішнього діаметру – приблизно в 12 800 км – вона поглинула майже всі залишкові найближчі тіла в послідовності потужних ударів. Ті передостанні зіткнення з об’єктами діаметром у сотні кілометрів, напевне, були видовищними, проте вони мало вплинули на Землю, значно масивнішу протопланету.
Проте не всі удари були однаковими. В історії Землі яскраво виокремлюється одна подія – один вікопомний день. Десь 4,5 млрд років тому, коли Сонячній системі було приблизно 50 млн років, чорна Протоземля разом із дещо меншою від неї суперницею розміром із планету змагалися за майнові права на вузьку смужку в Сонячній системі. Менше космічне тіло (яке охрестили Тейя – на честь богині-титаніди, яка породила Місяць) цілком заслуговувало на статус планети, оскільки було, ймовірно, вдвічі, а то й втричі більше за Марс (і мало десь третину маси Землі). В астрофізиці є закон, за яким дві планети не можуть одночасно перебувати на одній орбіті. Зрештою відбувається зіткнення
