надгробків. Щетина й дірка, ніс і зуби – їжак, морж, мавпа, Йозеф Броєр.
Він ненавидів уже сам вигляд своєї бороди. Нині на вулиці дедалі частіше бачиш чисто поголених чоловіків; коли ж то знайдеться мужність збрити й собі весь цей волохатий непотріб? Броєр також ненавидів проблиски сивини, що підступно проступали у вусах, на лівому боці підборіддя і в бакенбардах. Ці білі волоски були – він це знав – передовими розвідниками, вояками невблаганної зимової напасті. Не знатиме упину цей похідний марш годин, днів і років.
Броєр ненавидів усі відображення в дзеркалі – не тільки наплилу сивину, тваринячі зуби й волосся, але й гачкуватий ніс, що завзято тягнувся до підборіддя, безглуздо великі вуха та масивний лоб, на якому починалася лисина й безжально просувалася до маківки, виставляючи напоказ сором голого черепа.
А що вже очі! Броєр пом’якшав, подивившись собі у вічі; у них він завжди міг віднайти юність. Він підморгнув. Часто так підморгував і кивав собі – собі справжньому, шістнадцятирічному Йозефові, що живе в цих очах. Та не було сьогодні привіту від юного Йозефа! Натомість звідси видивлялися очі його батька – старі, втомлені, обрамлені зморшкуватими почервонілими повіками. Броєр заворожено дивився, як рот батька розкривається отвором, щоб сказати: «Наше, наше, наше». Дедалі частіше Броєр думав про свого батька. Леопольд Броєр помер десять років тому. Було йому тоді вісімдесят два роки, на сорок два більше, ніж тепер синові.
Доктор Броєр поставив дзеркало на місце. Залишилося сорок два роки! Як тут витримати ще сорок два роки? Сорок два роки чекати, поки вони проминуть. Сорок два роки заглядати у свої дедалі старіші очі. Невже не вдасться втекти з в’язниці часу? Ах, якби змога почати все заново! Але як? Де? З ким? Тільки не з Лу Саломе. Вона вільна й може випурхнути з в’язниці й залетіти туди, коли тільки забажає. І з нею ніколи не буде «нашого», ніколи не буде «нашого» життя, ніколи не буде «нашого» нового життя.
Та й з Бертою – Броєр теж це знав – ніколи не повернеться «наше». Кожного разу, коли йому вдавалося хоч ненадовго позбутися давніх невідчепних споминів про Берту – про мигдалевий аромат її шкіри, пишний набряк грудей під сукнею, про жар тіла Берти в трансі, притуленої до Броєра, – коли вдавалося відступити й побачити себе збоку, тоді приходило усвідомлення, що Берта завжди була фантазією.
«Бідолашна несформована божевільна Берта – ото вже нісенітну плекав я мрію про те, що зможу довершити, сформувати її, аби вона змогла віддячитися мені… чим саме? У тому-то й річ. Що я в ній шукав? Чого мені бракувало? Хіба я не жив на повну губу? То кому тут поскаржитися, що життя безповоротно веде мене дедалі вужчим каналом? Хто зрозуміє мої муки, мої безсонні ночі, мій флірт із самогубством? Зрештою, невже я не маю всього, чого тільки душа запрагне? Адже є гроші, друзі, сім’я, вродлива й чарівна дружина, слава й пошана! Хто мене втішить? Хто втримається й не поставить очевидне запитання: “Чого ти ще можеш хотіти?”»
Голос фрау Бекер, що оповістив про прибуття Фрідріха Ніцше, заскочив Броєра зненацька, хоча він і сподівався
