ніколи не завадить, тому вибрав другу можливість.
– Зараз підрахуємо… Залишається тільки сорок вісім днів, чистих від хвороби. Дуже мало часу, коли все гаразд, професоре Ніцше.
– За останні кілька років я рідко бував здоровим довше, ніж два тижні поспіль. Напевно, я міг би згадати кожен із цих проміжків!
Відчувши відтінок смутку та безнадії в голосі Ніцше, Броєр вирішив ризикнути. Ось лазівка, яка могла б допровадити аж до причини відчаю пацієнта. Він відклав ручку й якнайсерйознішим тоном стурбованого фахівця зауважив:
– Якщо людина повсякчас мучиться й відчуває полегшення лише кілька днів за рік, якщо біль нищить її життя, то за таких передумов постають безнадія й песимістичні погляди на сенс життя.
Ніцше мовчав. Уперше в нього не знайшлося готової відповіді. Він похитував головою з боку на бік, неначе розмірковував, чи можна допустити, щоб його втішали. Але висловив він зовсім не те.
– Безсумнівно, докторе Броєр, це стосується деяких людей, а то й переважної їх більшості, – тут я покладаюся на ваш досвід, – але не мене. Відчай? Ні. Може, колись і було таке, але не тепер. Моєю хворобою відає моє тіло, але не я. Я – це моя хвороба і моє тіло, але вони – це не я. Їх обох треба здолати – якщо не фізично, то метафізично. Щодо вашого іншого зауваження, то мій «сенс життя» – це щось зовсім окремішнє від цієї, – тут Ніцше вдарив себе по животі, – жалюгідної протоплазми. Я знаю, навіщо жити, і мені все одно, як саме жити. Є сенс прожити ще десять років, він полягає в моїй місії. Я вагітний ось тут, – стукнув себе по скроні Ніцше, – книжками, майже сформованими книжками, книжками, якими тільки я можу розродитися. Інколи я дивлюся на свій біль голови як на перейми мозку.
Ніцше очевидно не мав бажання обговорювати свій відчай, не хотів навіть визнати, що такий є. Броєр зрозумів, що не варто й пробувати перехитрити цього пацієнта. Він раптом згадав, як сам почувався слабшим у мистецтві маневрувати, граючи в шахи зі своїм батьком – найкращим шахістом на всю віденську єврейську спільноту.
А може, нема чого й визнавати? Може, фройляйн Саломе помилилася? Ніцше говорив так, ніби його дух подолав цю жахливу хворобу. Броєр знав цілком надійний спосіб визначити ризик самогубства – з’ясувати, чи уявляє себе пацієнт у майбутньому. Ніцше пройшов цей тест! У нього не було суїцидальних настроїв, він говорив про десятирічну місію, про книжки, які ще належало видобути з мозку.
Проте Броєр на свої очі бачив суїцидальні листи Ніцше. Може, це позерство? А може, він уже не потерпає од відчаю саме тому, що вирішив накласти на себе руки? Броєр уже мав справу з такими пацієнтами. Вони небезпечні. Видається, що їм стало краще (а в певному сенсі так воно і є) і розвіялася меланхолія; вони знову усміхаються, їдять і сплять. Але таке поліпшення означає, що ці хворі знайшли засіб утечі від відчаю – смерть. Невже й Ніцше таке надумав? Невже постановив покінчити з собою? Та ні, Броєр пригадав те, що сам сказав Фройду: якщо Ніцше
