хочеш здобути гарну професію, – раптом запропонував керівник, – я тебе учнем до найкращого токаря або фрезерувальника направлю, можу і до зварювальника. Такі спеціалісти через пару літ будуть цінуватися на вагу золота, тож і праця їхня буде краще оплачуватись, ніж в інженера. У відділі я не можу тобі роботу запропонувати: нової техніки ми не випускаємо давно, тож і креслярських замовлень нема.
Забриньчав на столі апарат, і керівник забув про Арсена. З цеху телефонували, що бухгалтерія знову не оплатила рахунки за комплектуючі деталі, і люди знову залишаться без роботи.
– Господи, як же мені це набридло! – буркнув заввідділу і потім звернувся до Арсена. – Чого стоїш? Іди додому, подумай добре і приходь завтра. Тоді й вирішимо, що з тобою робити.
В Арсена навіть думки ніколи не виникало, що він колись має начепити на очі захисні окуляри і цілий день стояти біля верстата. Це ж, напевно, тяжко і непрестижно. Керівників у білих сорочках і строкатих краватках бачать усі, а хто бачитиме його, коли станок стоятиме десь у дальньому кутку, куди й повітря не доходить, не те що люди? Відчув, що бракує поруч людини, яка могла б дати добру пораду. Дідусь відстав від життя і не пам’ятає, коли востаннє був на заводі. Скільки ж це треба відстояти за станком, щоб заробити кілька сотень гривень? Он у столиці кілька годин потупцяєш із транспарантом, вигукнеш кілька разів «Ганьба!» – заплатять сотку чи дві новенькими купюрами, тепленькими, мабуть, щойно зі станка. Там тільки назрівають великі політичні події, за літо можна стільки заробити грошей, що токареві й не присниться…
Прийшов хлопець додому, а дід здивовано вилупив такі самі, як і в онука, очі й мовчить. Чекає, поки той сам почне розповідати, звідки з’явився, як сніг на голову.
– А поїсти у вас є щось? Я ще нічого не зробив, а вже виголоднів, – промовив Арсен, бо не знав, що краще сказати дідові, аби не образити його.
Старий насипав у тарілку супу і поставив перед онуком:
– Їж, мама старалася…
– Дєд, а ти коли востаннє був на заводі? – запитав хлопець, доїдаючи суп.
– Мабуть, років зо п’ять тому… – старий потер чоло, бо вже й не пригадував, коли його як ветерана запрошували туди.
– Від твого заводу вже нічого не залишилося, і тепер я думаю, що марно вчився стільки років на інженера, – заявив Арсен так упевнено, що в старого аж у жилах похололо. – Я тебе, дурний, завжди слухав, а тепер переконуюсь, що марно. Інженери нині не в пошані, і ніхто їх не потребує.
– Арсенку, а хто ж підніматиме нашу промисловість, коли старі вимруть, а молоді думатимуть так, як ти?
– Це не моя проблема. Мені треба думати, як влаштувати своє життя. Завтра йду на завод, владнаю практику і повертаюся до столиці. Там є робота і друзі… – розмірковував Арсен уголос, хоч серцем відчував безмовний докір старого, змореного важким життям діда, якого не
