вони ж це й зробили, але сили були дуже нерівними. Нас кинули туди великими групами і дали дозвіл на будь-які дії, щоб якнайшвидше знищити непокірних. Війна вже закінчилася, і рядові бійці прагнули повернутися додому. Колишня влада воювати з мирним населенням добре навчилася ще до початку війни. Одних морила голодом, інших висилала на Соловки. Переможці отримали ордени і пільги до кінця життя, а непокірні – по 10–15 років таборів. Повернутися звідти пощастило далеко не всім. І от ця купка вцілілих людей домагається, щоб їхны права зрівняли з тими, які мають ветерани війни, – докладно пояснював дідусь.
– То хіба ж це важко зробити? – ніяк не міг Арсен зрозуміти проблеми у такому простому питанні.
– Неважко, але ж не всі думають так, як я. Росія не хоче визнавати бандерівців за визволителів своєї землі, бо тоді треба визнати свою помилку і погодитися з думкою західняків, що радянська армія була окупантом і ні за що знищила тьму-тьмущу людей. Комуністи своєї провини ніколи не визнають.
– Та їх же мало залишилося, то хіба варто зважати на думку тієї малочисельної партії? – не вгавав Арсен.
– Серед людей мого покоління чи не в кожному сидить комуніст, навіть якщо він не був членом партії, – настільки активно велася пропаганда за колишньої влади. І поки ще живе хоч один комуніст, добровільно ніхто своєї поразки не визнає. Одна надія на вас, молодих, в яких нема цього плеканого роками фанатизму. Найкраще цю проблему міг би розв’язати президент, але для цього потрібна політична воля, щоб одним указом поставити врешті крапку в обговоренні теми «Україна в Другій світовій війні». Полякам пробачили, власівцям також, а от своїм, українцям – не можемо.
– Дєд, поки моє покоління доросте до такої свідомості, щоб визнати воїнів УПА такими, якими вони себе вважають, то з них не залишиться жодного живого, – спробував пожартувати Арсен.
– Вони не доживуть, але залишаться їхні нащадки, які оцінять вашу мудрість. Тоді й з коханою дівчиною у тебе не буде проблем, – посміхнувся дід. – Добре запала дівчина в душу, одружуватися не збираєшся?
– Поки що ні, але дівчина й справді нічогенька, і не така, як усі, – признався Арсен. – Кажу ж, недавно посварились, я їй нагрубіянив і тепер переживаю, бо мені дуже не вистачає її. Не знаю, чи це і є кохання, але ще ні з однією дівчиною мені не було так спокійно і легко.
– Ти переймаєшся політикою? – здивувався дід.
– Сам не цікавлюсь, але політикою заробляю гроші на життя, і це моїй дівчині не подобається.
– Не знав, що ще й так можна гроші заробляти. Може, варто прислухатися до порад подруги? Мудрі люди нечасто трапляються, тож не проґав своєї долі. Вона вертка, як синиця в руках: випустиш і не спіймаєш.
Довго ще дід з онуком обговорювали різні питання і знаходили порозуміння…
Арсенів батько покинув їх, коли хлопцеві не минуло ще й семи років. Дід проводжав його до школи і майстрував йому іграшки.
