що я написав цю книжку, щоб розставити все по місцях (і щоб упорядкувати власні думки), щоб розповісти історію свого життя в Ford та Chrysler і те, як усе трапилося насправді. Працюючи над нею та пригадуючи минуле, я думав про всіх тих молодих людей, яких зустрічав, коли виступав в університетах і школах бізнесу. Якщо ця книжка зможе реалістично змалювати їм захват і труднощі великого бізнесу в сучасній Америці, а також дати певне уявлення про те, за що варто боротися, тоді вся ця нелегка праця чогось таки буде варта.
Пролог
Ви збираєтеся прочитати історію людини, яка досягла чималих успіхів у житті. Але впродовж цього шляху траплялося й вдосталь скрутних часів. Насправді, коли я озираюся на свої тридцять вісім років у автопромисловості, то бачу, що день, який мені запам’ятався найбільше, ніяк не пов’язаний з новими автівками, підвищеннями чи прибутками.
Я починав життя як син іммігрантів і самотужки торував собі шлях до президентського крісла в Ford Motor Company. А нарешті досягнувши свого, опинився на сьомому небі від щастя. Але тоді доля сказала мені: «Зачекай-но. Ми ще з тобою не закінчили. Тепер ти маєш дізнатися, як то воно, коли тобі дають під зад, містере Еверест!»
13 липня 1978 року мене звільнили. Я пробув на посаді президента Ford вісім років, загалом пропрацювавши в компанії тридцять два. Я ніколи ніде більше не працював. І ось тепер мене несподівано звільнили. Я був страшенно пригнічений.
Офіційно мені лишалося пропрацювати три місяці. Однак, зважаючи на «відставку», решту того терміну я мав працювати в офісі, доки не знайду нову роботу.
15 жовтня, останнього дня в офісі і, за збігом обставин, у мій п’ятдесят четвертий день народження, водій востаннє повіз мене до Центрального управління компанії в Дірборні. Перед виходом із дому я поцілував дружину Мері і двох доньок Кеті й Ліа. Родина страшенно потерпала впродовж цих останніх, неспокійних місяців у Ford, і я просто божеволів від цього. Можливо, я був відповідальний за власну долю. Але як же Мері та дівчатка? Чому вони мусили пройти через усе це? Вони були невинними жертвами деспота, чиє ім’я красувалося на будівлі компанії.
Навіть зараз їхній біль лишився зі мною. Це ніби левиця з дитинчатами. Якщо мисливець знає, що для нього найкраще, то лишить малечу в спокої. Генрі Форд змусив моїх дітей страждати, і цього я ніколи йому не пробачу.
Наступного ж дня я сів у авто й попрямував до свого нового офісу. Він розташовувався в похмурому складі на Телеґраф-роуд, лише за кілька миль від Центрального управління Ford. Але для мене то було схоже на іншу планету.
Я не знав точно, де саме був той офіс, і знадобилося кілька хвилин, щоб знайти потрібну будівлю. Коли я таки її відшукав, то навіть не знав, де припаркуватися.
Але там було чимало людей, які могли мені показати. Хтось попередив пресу, що того ранку нещодавно звільнений президент Ford приїде туди на роботу, і мене зустрічав невеликий натовп. Телерепортер тицьнув мені мікрофон в обличчя й запитав: «Як ви почуваєтеся, приїхавши ось сюди після восьми років перебування на самісінькій верхівці?»
Я
