виповнилося шістнадцять. Тому я був єдиним хлопчиськом в Аллентауні, який пересів з триколісного велосипеда одразу на Ford.
Батько любив автомобілі. Насправді він мав навіть перше авто з модельного ряду Т[5]. Він був одним із небагатьох мешканців Аллентауна, який умів водити і завжди ремонтував автівки, розмірковуючи, як їх удосконалити. Як і в кожного тогочасного водія, у нього зібралася купа лисих шин. Роками батькові не давала спокою думка про те, як знайти спосіб проїхати на них кілька додаткових миль. Аж дотепер, коли на ринку з’являється розробка нових шин, я завжди згадую батька.
Він любив Америку і щосили намагався втілити в життя американську мрію. З початком Другої світової війни він пішов добровольцем в армію – частково з патріотизму, а частково, як він зізнався мені пізніше, щоб здобути трохи більше влади над власною долею. Йому довелося важко працювати, щоб дістатися Америки й влаштуватися тут, тому його жахала сама лишень думка про те, що його знову відправлять до Європи воювати в Італії чи Франції. Йому пощастило, і його відправили на базу Крейна, військовий тренувальний центр лише за кілька миль від дому. Оскільки він умів водити, його призначили навчати водіїв швидкої допомоги.
Нікола Якокка приїхав до Америки з Сан-Марко, що десь за двадцять п’ять миль[6] на південний схід від Неаполя в італійській провінції Кампанія. Як і багатьох інших іммігрантів, його переповнювали амбіції та надії. В Америці він деякий час жив у Ґаретті, штат Пенсильванія, разом зі зведеним братом. Там батько влаштувався на роботу до вугільної шахти, проте так зненавидів її, що звільнився першого ж дня. Він любив говорити, що то був єдиний день у його житті, коли він працював на когось іншого.
Уже скоро він переїхав на схід до Аллентауна, де мав ще одного брата. До 1921 року йому вдалося заощадити вдосталь грошей, виконуючи спорадичну роботу, переважно підмайстра в чоботаря, щоб мати змогу повернутися до Сан-Марко по овдовілу матір. Але трапилося так, що він привіз і мою маму теж. Під час перебування в Італії цей тридцятиоднорічний холостяк закохався в сімнадцятирічну доньку взуттєвого майстра. За кілька тижнів вони побралися.
Через багато років численні журналісти розповідали (або ж повторювали), що мої батьки у свій медовий місяць вирушили на пляжі Лідо у Венеції і що мене назвали Лідо на згадку про той щасливий тиждень. Чудова історія, якби не одне «але»: це неправда. Батько й справді туди їздив, але це було до весілля, а не після. А оскільки тоді він був з материним братом, то сумніваюся, що його відпустка видалася дуже романтичною.
Дорога до Америки далася батькам нелегко. Мати підхопила черевний тиф і провела майже всю поїздку в бортовому ізоляторі. За законом, її мали б відіслати назад до Італії. Але батько був задиристим, говірким водієм, який уже знав, як дати собі раду в Новому Світі. Якимось дивом він спромігся переконати працівників імміграційного бюро, що в його молодої дружини лише морська хвороба.
Я
Йдеться про
Приблизно 40 км.
