до італійців не обмежувалася моїми однолітками. Було навіть кілька вчителів, які впівголоса називали мене «малим макаронником». Етнічні проблеми сягнули свого апогею 13 червня 1933 року, коли я навчався в третьому класі. Я впевнений у цій даті, бо 13 червня – день Святого Антонія[11], велике свято для моєї родини. Мою матір звати Антуанетта, моє друге ім’я Ентоні, тож кожного року 13 червня ми влаштовували в себе велику вечірку.
На честь цієї події мама пекла піцу. Вона родом з Неаполя – батьківщини піци. І донині готує найкращі піци в країні, якщо не в цілому світі.
Того року в нас була особливо дивовижна вечірка з друзями та родичами. Як і зазвичай, принесли й велике барило пива. Навіть дев’ятирічному мені дозволяли трошки ковтнути, але тільки якщо я робив це вдома під суворим наглядом. Можливо, саме тому я ніколи не напивався до одуру в старших класах і коледжі. У нашому домі алкоголь (зазвичай домашнє червоне вино) був буденністю, проте до нього завжди ставилися помірковано.
Отже, у ті часи про піцу в цій країні майже ніхто не знав. Звісно, сьогодні ця страва може позмагатися з гамбургерами та смаженою куркою за звання найулюбленішої їжі американців. Але тоді ніхто, окрім італійців, навіть не чув про неї.
Наступного ранку після вечірки я почав хизуватися перед іншими дітьми в школі.
– Оце в нас учора була й вечірка!
– Та невже? – запитав хтось. – І що ж за вечірка?
– Гулянка з піцою, – відповів я.
– Гулянка з піцою? А це ще що за дурнувате словечко, даґо? – І всі розреготалися.
– Заждіть, – сказав я. – Ви любите пироги. – Усі вони були ще тими товстунцями, тож я знав, що вцілю в десятку. – Ну, це і є піца. Пиріг з помідорами.
Варто було мені тримати язика за зубами, бо тепер у них почалася мало не істерика. Вони навіть уявити собі не могли, що я мав на увазі. Однак знали, що якщо це італійське, то вже напевно щось погане. Єдиний гарний аспект цього випадку в тому, що все відбулося наприкінці навчального року. За літо інцидент з піцою забувся.
Але мені він назавжди врізався в пам’ять. Ті хлопці зростали на пирогах шуфлай[12], але я ніколи не сміявся над тим, що вони снідали мелясовим пирогом. Дідько, та нині ж по всій Америці забігайлівки не з пирогами шуфлай! Але думка про те, щоб колись стати зачинателем нової моди, дев’ятирічного хлопчака не надто підбадьорювала.
У нашому класі я не єдиний постраждав від такого ставлення. Було ще двійко єврейських дітей, і я приятелював з ними обома. Дороті Варсав завжди була першою в класі, а я, як правило, другим. Бенамі Сассман був сином ортодоксального єврея, який носив чорний капелюх і бороду. В Аллентауні до родини Сассманів ставилися як до непотребу.
Інші діти трималися осторонь від цих двох, немов від прокажених. Спочатку я цього не розумів. Але вже в третьому класі почав усвідомлювати, що й до чого. Як італієць, я стояв вище єврейських дітей, але не набагато. Темношкірих в Аллентауні мені не доводилося бачити, аж допоки я не перейшов у старші
Антоній Падуанський – один із найбільш шанованих святих у католиків.
Пиріг шуфлай (англ.
