слово «депресія». Сам він закінчив лише чотири класи. «Якби хтось навчив мене, що таке депресія, – говорив він, – то я б не віддавав під заставу одне підприємство за іншим».
То було 1931 року. Мені було лише сім, але навіть тоді я знав, що відбувається щось серйозне. Пізніше в коледжі я дізнався все про економічні цикли, а в Ford і Chrysler навчився, як їх можна пережити. Але моя родина мала лише приблизне уявлення про те, що наближалося.
Батьки дуже любили фотографувати, і наш сімейний альбом розповів мені чимало. Від народження й до шести років мене одягали в сатинові черевички та вишиті пальта. На дитячих знімках я тримав у руці срібне брязкальце. Та раптом, десь у 1930, мій одяг почав видаватися трохи зношеним. У нас із сестрою більше не з’являлося нових речей. Я нічого не розумів, а батько не зміг би пояснити. Як можна сказати дитині: «Я втратив усе до нитки, синку, але не знаю чому»?
Депресія зробила мене матеріалістом. Через роки, коли я закінчив коледж, моє ставлення зводилося до простого: «Не треба мені цієї вашої філософії. Уже до двадцяти п’яти я хочу заробляти десять тисяч на рік, а згодом стати мільйонером». Занудні наукові ступені мене не цікавили, я прагнув грошей.
Навіть зараз, як представник робітничої еліти, більшість своїх грошей я вкладаю в дуже традиційні інвестиції. Це не тому, що я боюся збідніти, але десь у глибині я досі пам’ятаю, що блискавка може вдарити знову і моїй родині буде нічого їсти.
Неважливо, які в мене будуть статки, Депресія ніколи не зітреться з моєї свідомості. Аж дотепер я ненавиджу щось викидати. Коли в моду входять широкі краватки замість вузьких, я зберігаю всі свої старі, аж доки стиль не повернеться знову до вузьких. Якщо ж викидають їжу чи повертають наполовину недоїдений стейк, це може довести мене до сказу. Я спромігся передати частку цього знання донькам і помітив, що вони не витрачають грошей, аж доки це й справді не принесе користі, – і Господи, вони бувають на стількох розпродажах!
Під час Депресії не раз траплялося так, що батькові чеки поверталися до нього з жахливим рядком: «Не досить коштів». Це завжди приголомшувало його, бо йому здавалося, що гарний кредитний рейтинг був життєво необхідним для цілісності людини чи бізнесу. Він постійно торочив нам з Делмою про фінансову відповідальність, застерігаючи ніколи не витрачати більше, ніж заробляємо. Він вірив, що кредити – річ оманлива. Нікому з нашої родини не дозволялося мати кредитну картку чи брати щось на виплату – ніколи!
Тут батько трохи випередив свій час. Він передбачив, що купівля на виплат та під заставу зруйнує в людях відчуття відповідального ставлення до грошей. Він передбачив, що легкі кредити зрештою таки захоплять усе суспільство, шкодячи йому, і що покупці опинятимуться в скруті, ставлячись до маленьких пластикових карток так, немов би це гроші в банку.
«Якщо позичаєш щось, – часто повторював він мені, – навіть двадцять центів у хлопчика зі школи, обов’язково запиши це, щоб не забути повернути».
