байдуже з якої причини, то чув: «Скажи мені, Лідо, чому ти так сумував минулого місяця? Чи минулого року? Бачиш, навіть згадати не можеш! То, можливо, те, що тебе гнітить сьогодні, насправді не настільки погане. Забудь і завтра рушай далі».
У важкі часи він завжди лишався оптимістом. «Просто зачекайте, – говорив він щоразу, коли все здавалося особливо похмурим, – сонце зійде. Завжди сходить». Через багато років, коли я намагався врятувати Chrysler від банкрутства, мені бракувало заспокійливих батькових слів. Я б сказав: «Агов, онде сонце, онде сонце!» Він ніколи не дозволяв нікому з нас поступатися відчаю, і, зізнаюся, у 1981 році мені не раз хотілося опустити руки. Я лишився в здоровому глузді в ті дні лише завдяки спогаду про його улюблений вислів: «Зараз усе здається поганим, але пам’ятай, це також мине».
Однак він міг бути по-справжньому грубим, коли ви не виправдовували його очікувань, і неважливо, що ви робили.
Якщо ми йшли в ресторан, а офіціантка була неввічливою, він кликав її наприкінці трапези й виголошував невеличку звичну промову: «Я збираюся лишити вам справжні чайові, – говорив він. – Чому ви така нещаслива на цій роботі? Вас хтось змушує працювати офіціанткою? Коли ви поводитеся грубо, то повідомляєте всім, що вам не подобається те, чим ви займаєтеся. Ми прийшли добре провести час, а ви нам усе зіпсували. Якщо ви й справді хочете бути офіціанткою, тоді вам варто працювати над тим, щоб стати найкращою у світі. Інакше знайдіть собі інше заняття».
У своїх ресторанах він одразу ж звільняв працівників, які грубо поводилися з клієнтами. Він говорив: «Ви не можете тут працювати, і байдуже, наскільки ви вправні, бо ж своєю поведінкою відлякуєте покупців». Батько бачив саму суть проблеми, і я гадаю, що йду тим самим шляхом. Я й досі вважаю, що всі таланти у світі не виправдовують зумисної грубості.
Батько часто нагадував мені, що я маю насолоджуватися життям, і сам дотримувався власної настанови. Попри важку працю він завжди стежив за тим, аби лишалося вдосталь часу для гарного відпочинку. Йому подобалися боулінг і покер, а також гарна їжа та напої, а надто в товаристві гарних друзів. Він завжди заводив друзів серед колег по роботі. Коли я працював у Ford, то можу припустити, що він був знайомий з більшою кількістю людей, ніж я.
1971 року, за два роки до його смерті, я влаштував величезну вечірку з нагоди п’ятдесятої річниці весілля батьків. Мій кузен працював в U.S.Mint, і я замовив йому золоту медаль із зображенням батьків на одному боці й маленькою церквою в Італії, де вони побралися, на іншому. На вечірці всі гості отримали бронзову версію тієї медалі.
Пізніше того року ми з дружиною відвезли моїх батьків до Італії, аби вони побували в рідному місті й побачилися з усіма давніми друзями та родичами. Тоді ми вже знали, що в батька лейкемія. Кожні два тижні йому переливали кров, поступово він втрачав вагу. Коли на якомусь етапі ми загубили його на кілька годин, то злякалися, що він втратив свідомість чи геть ослаб. Зрештою, його відшукали в крихітній крамничці в Амалфі, де він із захватом
