знання мови. За сорок років я не вимовив жодного слова! Та це допомогло мені з запасом англійських слів, і я був серед тих небагатьох, хто розумів священика під час недільної меси. А потім Папа Іван перейшов на англійську, і на тому все й скінчилося.
Навчання завжди було важливе для мене, але цього виявилося замало. Я завжди брав участь у численних позакласних заходах. У старших класах відвідував драматичний гурток і дискусійний клуб. Перехворівши і вже не маючи змоги займатися спортом, став менеджером команди плавців. Це означало, що я носив рушники та чистив костюми для плавання.
Ще в сьомому класі я захопився джазом і свінґом.[19] То була ера великих джазових оркестрів, і ми з друзями щовихідні ходили послухати біґ-бенди. Як правило, я лише слухав, хоча й досить гарно вмів танцювати шеґ і лінді-хоп. Ми ходили до Імперської бальної зали в Аллентауні і до Саннібрук у Поттстауні, штат Пенсильванія. Коли я міг собі це дозволити, то прослизав у готель «Пенсильванія» в Нью-Йорку або ж у Frank Daley’s Meadowbrook[20] на Помптон-турнпайк.
Якось я бачив Томмі Дорсі[21] та Ґленна Міллера[22] в «Битві гуртів» – і все це за вісімдесят вісім центів. У ті часи музика була моїм життям. Я виписував Downbeat і Metronome і знав імена всіх звичайних учасників джаз-оркестрів найбільших гуртів.
Уже тоді я починав грати на тенор-саксофоні. Мене навіть просили зіграти партію першої труби в шкільному гурті. Але я покинув музику, щоб зайнятися політикою. У сьомому та восьмому класі мені кортіло стати старостою, і я таки домігся свого.
У дев’ятому класі я балотувався на посаду президента школи. Мій найближчий друг Джиммі Лейбі був генієм. Він очолив мою передвиборну кампанію, і ми створили справжній політичний апарат. Я переміг, завдавши нищівної поразки опонентам, і успіх затьмарив мені розум. Говорячи тогочасним політичним жаргоном, я вважав себе крутим перцем.
Та щойно мене обрали, я втратив зв’язок із виборцями. Мені здавалося, що я тепер вищий від решти дітей, і почав поводитися як сноб. Я ще не засвоїв того, що знаю зараз: усе вирішує вміння спілкуватися.
Як наслідок, на виборах у другому семестрі я програв. Це стало страшенною прикрістю для мене. Я покинув музику, щоб увійти до учнівської ради, а тепер моя політична кар’єра обірвалася, бо я забув про потребу потискати руки і бути люб’язним. То був важливий урок про управління.
Зважаючи на позакласну діяльність, мені таки вдалося закінчити школу дванадцятим з понад дев’яти сотень випускників. Аби показати вам розмах очікувань, з якими я ріс, ось як на це відреагував батько: «Чому ти не перший?» Почувши від нього ці слова, ви подумали б, що я провалився!
Коли настав час вступати до коледжу, я вже мав за плечима чималий багаж знань у головному: читанні, письмі й ораторському мистецтві. Завдяки гарним учителям і здатності зосереджуватися мені вдалося неабияк розвинути ці вміння.
Через роки, коли вже мої діти запитували в мене, які курси
Свінґ (англ.
Томмі Дорсі (англ.
Ґленн Міллер (англ.
