закінчив навчання в Лігайському університеті за вісім повних семестрів, а це означало відсутність канікул. Мені хотілося мати трохи вільного часу, аби насолодитися ароматами квітів, як завжди радив батько. Але лютувала війна, і коли мої друзі воювали і помирали за океаном, я мусив чимдуж рухатися вперед.
Окрім навчання, я брав участь у багатьох позакласних заходах. Та найцікавішим був час, що я проводив, працюючи в університетській газеті The Brown and White. Першим репортерським завданням для мене стало інтерв’ю в професора, який створив невеличке авто на деревному вугіллі. (Звісно, це було ще до енергетичної кризи.) Мабуть, я написав таки досить непогану статтю, адже її відібрала Associated Press і розтиражувала в сотнях газет.
Завдяки тій статті я став технічним редактором. І вже скоро збагнув, що саме тут зосереджувалася справжня влада преси. Через багато років я читав книжку Ґея Талезе про The New York Times, у якій один з редакторів говорив про те, що найвпливовіша посада в будь-якій газеті – це не редактор редакційної сторінки, а радше працівник, відповідальний за заголовки та макет.
Цей урок я вже засвоїв раніше. Як технічний редактор я досить швидко зрозумів, що більшість людей не читають статті. Натомість вони покладаються на заголовки та підзаголовки. А це означає, що той, хто пише їх, і має чималий вплив на сприйняття новин читачами.
До того ж я визначав обсяг кожної статті, відштовхуючись від наявного місця. Я робив це абсолютно безкарно і часто викидав рядки гарної статті задля того, щоб розмістити рекламу. Я також навчився прикручувати гайки нашим репортерам шляхом виважених заголовків і підзаголовків. Роки потому я бачив, як те саме зі мною робили технічні редактори найпрестижніших газет і журналів країни. Свій свояка бачить здалека!
Ще до випуску я хотів працювати у Ford. Я їздив на старенькому Ford 1938 року випуску, потужністю в шість кінських сил, і саме це пробудило в мені цікавість до компанії. Не раз бувало так, що, коли я підіймався на пагорб, несподівано зубчасті шестерні в коробці передач заклинювали. Певно, що якийсь безликий виконавчий директор з головного управління корпорації Ford, розташованого в Дірборні, штат Мічиґан, вирішив зекономити, встановивши двигун V-8, розрахований лише на шість кінських сил. Непогана думка, якщо прагнеш обмежити використання цих автівок територією на кшталт Айови. Лігай звели на горі.
– Я потрібен їм, – часто жартував я перед друзями. – Усім, хто причетний до випуску такої кепської автівки, не завадить допомога.
Маючи тоді Ford, ви могли чимало дізнатися про авто загалом. На час війни всі автозаводи перекваліфікувалися на виробництво зброї, а от нових автомобілів ніхто не випускав. Бракувало навіть запчастин. Люди шукали їх на чорному ринку або ж навідувалися на звалища. Якщо вам досить пощастило, щоб у ті часи мати авто, то доводилося навчитися гарно за ним доглядати. Автівок у воєнний час бракувало настільки, що після випуску я продав той Ford за $450. А згадавши, що батько придбав його мені
