урною! Я пішов до вчительки й сказав, що деякі діти проголосували двічі.
– Просто облиш, – сказала вчителька. Вона покривала це. Не хотіла скандалу. Той випадок дуже вплинув на мене. То був перший суттєвий урок про те, що життя не завжди справедливе.
Проте з усіх інших поглядів школа була для мене дуже радісним місцем. Я із захопленням вчився. Був улюбленцем багатьох учителів, які часто доручали мені вибити губки від крейди, чи ж помити дошку, чи подзвонити в шкільний дзвоник. Якщо попросите назвати імена професорів у коледжі чи магістратурі, то я заледве згадаю більше трьох або чотирьох. Але вчителів початкової і старшої школи пам’ятаю й досі.
Найважливіше, чого я навчився в школі, – це спілкування. Міс Рейбер, наша вчителька в дев’ятому класі, щопонеділка вранці давала нам завдання написати твір на п’ять тисяч слів. Щотижня ми мали писати той клятий твір. Так до кінця року ми повинні були навчитися письмово формулювати свої думки.
У класі вона проводила для нас вікторину за грою «Сила слова» з Reader’s Digest. Без жодного попередження виривала сторінку з журналу й змушувала нас виконувати словниковий тест. Для мене це переросло в незмінну звичку – я й досі шукаю перелік слів у кожному випуску Digest.
Після кількох місяців таких вікторин ми вивчили багато нових слів. Але й досі не знали, як зліпити їх докупи. Тоді міс Рейбер почала спонукати нас до непідготовлених висловлювань. У цьому я був мастаком, тому приєднався до дискусійного клубу, організованого містером Вірґілом Парксом, нашим учителем латини. Саме там я розвинув ораторські вміння й навчився думати на ходу.
Спочатку я страшенно боявся. У животі пурхали метелики, й донині я все одно трохи хвилююся перед промовами. Але досвід, здобутий у дискусійному клубі, став для мене дуже важливим. Ви можете мати дивовижні ідеї, але якщо не здатні висловити їх, то це дорога в нікуди. Для чотирнадцятирічного підлітка ніщо не відточує вміння так, як взаємна суперечка «Чи варто скасовувати смертну кару?». 1938 року це питання було на часі, і мені довелося відстоювати кожну точку зору під час дебатів щонайменше двадцять п’ять разів.
Наступний рік став переламним. Я підхопив ревматичну лихоманку[14]. Коли в мене вперше прискорилося серцебиття, то я мало не знепритомнів – від страху. Мені здавалося, немов серце от-от вистрибне з грудей. Лікар заспокоював: «Не хвилюйся. Просто приклади туди льоду». Я запанікував: «Що в біса мені робити з цією крижаною брилою на грудях? Певно, я вмираю!»
А тоді люди й справді вмирали від ревматичної лихоманки. У ті часи її лікували пігулками з екстрактом берести, щоб прибрати інфекцію з суглобів. Вони були такі сильні, що доводилося кожні п’ятнадцять хвилин приймати протикислотні засоби, щоб запобігти блюванню. (Нині, звісно ж, користуються антибіотиками.)
Ревматична лихоманка – це завжди загроза для серця.
Але мені пощастило. Хоча я й схуднув десь фунтів на сорок[15] і провів у ліжку майже півроку, зрештою, таки повністю
Ревматична лихоманка (англ.
Приблизно 18 кілограмів.
