Проте коли вона придивляється ближче, то помічає простоту та яскравість, що їй до вподоби. Якби ж іще ця голова не пустилася у вільне плавання аркушем, а кинула десь якір… Дівчині не хочеться обрізати папір – листок уже й без того маленький. Зрештою, можливо, їй удасться врятувати його, заповнити чимось порожні місця.
Бавовняна цупка нічна сорочка – біла з жовтими плямами під пахвами – дряпає їй шию. Навіть не замислюючись, що робить, Айріс устає і стягує з себе сорочку через голову. Її тіло, осяяне свічкою, бліде та глянцеве, немов риб’яча луска.
На хвилину Айріс уявляє, з якою огидою й осудом на неї зараз дивилися б її високоморальні батьки. Однак ризик зустріти їх тут мізерний. Більше хвилює думка про вираз розчарування на обличчі Роуз, чи, що гірше, про те, як до кімнати вривається пані Солтер. Її відраза, підживлена опіумом, дужчає, з уст злітають прокльони («повія!», «шльондра!»), а можливість утратити роботу, що приносить Айріс двадцять фунтів на рік, у момент зростає. Та дівчина довго над цим не замислюється, вона змішує акварелі, торкаючись голими стегнами холодного крісла.
Айріс знову глипає на люстерко, проте цього разу її погляд ковзає вниз до невеличких грудей та затвердлих сосків. Вона прикушує губу. Знівечена. Дівчина замислюється, чи є в ній бодай щось красиве.
Колись вона ненавиділа свою вивихнуту ключицю – кістка зламалася ще під час пологів, а потім зрослася, вивернувшись назовні. Це лише злегка вплинуло на її ходу, проте діти на вулиці все ж звертали на це увагу («Дивіться, он горбунка йде!»). Сестра огризалася їм у відповідь з ноткою жалю в голосі, ризикуючи й самій наразитися на їхню лють («Близнючки-гігантеси!»). Та за останні роки Айріс навчилася приймати свій ґандж як невід’ємну частину самої себе й нізащо б не позбулася його, навіть якби могла. До того ж ця риса аж ніяк не відлякує від неї торгашів-залицяльників. Іноді вони намагаються схопити Айріс за талію, коли вона проходить повз.
– Не хочеш відполірувати мого жезла?
– Я тако собі думаю, шо тобі так і кортить зустрітися з моїм прутнем.
Тоді дівчина хмурить лице («Ти, бува, не занедужала, панянко? Усміхнись!»), проштовхується повз них, ігнорує їхні вигуки. У такі моменти Роуз, ніким не помічена, неторкана й небажана, втуплюється вниз, а Айріс обіймає її за плечі, нагадуючи, наскільки їй самій осоружні ці масні посвистування.
Втім, вона гадає, що колись їй таки доведеться потурати якомусь хлопчині, що стоятиме на порозі їхнього салону, мнучи в руках свій кашкет, адже шлюб – це спосіб утекти, хоча вона й не знає, куди саме. Зрештою, їй двадцять один, а отже зовсім скоро її краса осяде, немов збиті вершки. Батьки писали їй про одного консьєржа, який охоче зустрівся б із нею, проте щоразу, коли той приходив, Айріс його уникала.
Але Роуз… це геть інша справа. Їй ніколи не знайти собі пари. Найбільше, на що може сподіватися Айріс – це вдало вийти заміж і таким чином забезпечувати сестру. Залишити Роуз напризволяще – це крок, на який
