маєш пильне око – стеж за мавпами…
Ледве хлопчик устиг це вимовити, як зник у гущавині разом із викрадачами.
– Бандар-логи далеко не втечуть, – усміхнувся яструб, колихаючись у хвилях теплого вітру. – Мавпи ніколи не завершують початого. Здається, їх чекають великі неприємності – Балу ще досі дужий, та й Багіра вміє убивати не лише оленів…
А тим часом Балу та Багіра нетямилися з люті й розпачу. Обоє чимдуж намагалися наздогнати ватагу бандар-логів, які мчали у високості.
– Чому ти заздалегідь не попередив людське дитя? – бубоніла на ходу Багіра. – Тільки й умієш, що надавати стусанів!
– Швидше! Ми ще зможемо наздогнати цих негідників, – відсапуючись, промовив Балу й далі незграбно дріботів.
– З отакою швидкістю? Ти не наздоженеш навіть кульгаву корову! Зупинись, Учителю Закону, вся ця гонитва безглузда. Сядьмо і поміркуймо. Адже якщо вони нас помітять, то можуть (від них можна чекати будь-чого) скинути Мауглі додолу.
– Вони, напевне, уже зробили це, – простогнав, похитнувшись, Балу. – Бідолашне Жабенятко! Чому, ох, чому я не застеріг його вчасно? О Мауглі! Навіщо я втелющив тобі ляпаса? А може, я вибив сьогоднішній урок із його голови, і хлопчик тепер самісінький у джунглях і забув Заповітні Слова?
– Принаймні нещодавно він їх пам’ятав, – нетерпляче перебила ведмедя Багіра. – Балу, досить скиглити й журитися – що про тебе подумають у джунглях?
– Байдуже, хто якої про мене думки! А якщо Мауглі вже неживий?
– Якщо мавпи на забаву не скинуть людське дитинча з висоти або не вб’ють – я спокійна. Він розумний, ти навчив його багатьох речей, а найголовніше – ніхто у джунглях не здатен дивитися йому у вічі. Одначе поки що він під владою бандар-логів, а це плем’я не боїться нікого з нас, адже мешкає високо на деревах, – Багіра задумливо полизькала передню лапу.
– Пустоголовий ведмідь! Старий гладкий поглинач корінців! – несподівано вигукнув Балу. – Правду каже дикий слон Хатхі: «У кожного свій страх», – а ці бандар-логи бояться тільки Каа, гірського удава. Він уміє лазити по деревах незгірш за мавп і уночі краде їхніх дитинчат. Від одного звуку його імені тремтять їхні мерзенні хвости. Ходімо до нього! Швидше!..
– Але чим удав може нам допомогти? Він не має ніг і не належить до нашого племені. До того ж у нього лихе око, – заперечила Багіра.
– Каа старий, проте мудрий, а головне – постійно голодний, – відповів Балу. – Ми пообіцяємо йому кілька оленів.
– Нагодований Каа відразу засне і спатиме цілий місяць, – засумнівалася пантера. – Можливо, він і тепер спить, і тоді ліпше його не будити.
Багіра погано знала Каа і ставилася до нього з пересторогою. Але Балу потерся об її плече своїм облізлим бурим раменом, і вони удвох помандрували на пошуки гірського удава.
Каа лежав, простягшись на прогрітому сонечком виступі скелі, тішачись
