якнайбільше розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить – про комфорт та інші витребеньки.
Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.
– Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.
– Для всього, – відповів Блюменталь.
– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?
– Як коли.
Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.
Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.
– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.
Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.
– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…
Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Збіса твердий горішок!
Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.
– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.
Він не поворухнувся.
– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.
Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.
– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.
– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.
Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.
– Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.
– Пане Блюменталь, зробімо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.
– Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім
