пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь із нею діловим, не будь розсудливим!
Я пожвавішав.
– А ти як думаєш, Отто?
Кестер засміявся:
– Мабуть, так воно й насправді…
Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.
– Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?
– І не раз, – відповів він, не поворухнувшись.
– Ну й як?
Він скоса глянув на мене.
– Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.
– Отепер і я випив би чогось, – сказав я, відкорковуючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
– Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака – не до жартів було.
Ленц кивнув.
– А мені це нагадує… ну, та однаково… – Він устав і вимкнув фари.
Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.
– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…
Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридору, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.
«Як жити могла я без тебе?..» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.
Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.
– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.
– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?
– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…
Він утупив очі в підлогу.
– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…
– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…
