чого ця божевільна виперлася зустрічати? – Алевтина всміхнулася, і він подумав, що усміхненою вона стає схожою на велику кішку, найімовірніше пуму. Таке враження підсилював шкіряний «звірячий» жакет. Богдан пригадав, що ніколи не бачив її в спідниці.
– Один філософ писав, що всі занадто нормальні здаються йому підозрілими, – відповів Богдан.
– Тоді, пане Бодю, ми з вами майже родичі, – Алевтина змахнула рукою і швидко пішла до своєї хатки.
Але спинилася, сказала:
– Раптом не впустять – прошу на ночівлю до моєї господи. Не бійтеся, репутація в мене й так підмочена. А місце на підлозі знайдеться.
З тим і зникла. Богдан усміхнувся. Стояв і не знав, що йому діяти – як то кажуть, радіти чи плакати. Де ж він востаннє бачив цю голомозу дивачку? Біля замку? На вулиці, коли вона казала, що хоче купити приміщення, де зараз ресторан «Королівська варта», бо воно заважає їй бачити замок… І тут пригадав: на судовому засіданні перед винесенням вироку. Вона сиділа… Вона сиділа, як завше, гладенько виголена, виструнчена, й дивилася на сусідів. Тоді він ще подумав: наче гіпнотизує. Тільки от для чого – щоб засудили на повну чи, навпаки, виправдали… Потім, коли його виводили, вона зірвалася з місця, зробила порух до його клітки. Йому тоді здалося, що вона хотіла сказати: «Я не вірю». Але ж нічого не сказала. А він забув про неї. Та й чого мав би згадувати? Тепер подумав: чого приходила, незмигно дивилася і вимовила чи не вимовила ті слова? Як сусідка – з простої цікавості? Убивця він чи не вбивця? Про Алевтину різне можна було почути на їхній вуличці. Марічка якось теж сказала: «Та за нею психушка давно плаче». Але ж Алевтина рідко спілкувалася з сусідами. Дуже рідко.
Тут Богдан збагнув, що його роздуми про Алевтину, її поведінку – це теж частинка, варіант способу, як відтягнути час до повернення. До зустрічі з людьми, з якими не прагнув зустрітися. Чи таки прагнув? Може, Настуня – то теж його виправдання перед собою? Але ж він так хоче побачити доньку…
І Богдан потюпав далі. А назустріч йому вже вийшла дівчина. Вікторія, Віка, молодша сестра Марії. (Він, звісно, не міг знати, що його вже побачили – цю зустріч з Алевтиною. Що Марія сказала: «Він усе-таки вернувся». Олесь: «Хай би його забирала та сука. Чого ж він стоїть? Кого він ще чекає?» І тоді Віка вирішила: «Я піду йому назустріч». Маруся: «Навіщо?» Віка: «Бо він надто довго стоїть». І вона вибігла з хати). Віка наблизилася до Богдана і промовила ніяково:
– Здрастуйте, Богдане. Чого ви так дивитеся?
– Як?
– Наче не хочете впізнати.
– Впізнаю. Ми ще не так довго не бачилися. А ти виросла і стала ще ліпшою. Доброго дня, Віко.
– Тоді ходімо?
Богдан, покірно:
– Ходімо.
Віка:
– Там, у хаті, Марійка й Олесь. Ви ж знаєте, хто такий Олесь?
– Я знаю, хто такий Олесь. Я з ним учився разом.
– Тим паче.
«А що тим паче?» – подумав Богдан.
Далі Віка казала, що Настуні, на жаль, немає, її забрала на вихідні бабуся.
– Бабуся?
