style="font-size:15px;"> Сім’я, коли прибула до Лондона, зупинилася в готелі «Савойя» в дільниці Стенд, звідки було зручно добиратися до офісу Річарда у Cіті. Під час вечері на березі Темзи Річард дізнався від сера Девіда Сеймура, свого нового управителя та колишнього дипломата, про те, як обстоять справи у лондонській філії. Хоча й раніше ніколи не вважав Лондон філією «Каїна й Кебота», коли перебував по той бік Атлантики.
Річард зумів перебалакати із сером Девідом, а його дружина вирішила з’ясувати у Лавінії Сеймур, як їм краще використати свій час у місті. Анна з радістю дізналася, що у Лавінії також є син, який не міг дочекатися своєї зустрічі з першим американцем.
Наступного ранку Лавінія знову з’явилася у «Савойї», вже в супроводі сина, Стюарта Сеймура. Після того як вони потиснули одне одному руки, Стюарт запитав Вільяма:
– Ти ковбой?
– Тільки якщо ти червоношкірий, – не поліз за словом до кишені Вільям. Двійко шестирічних хлопчиків удруге потисли руки навзаєм.
Того дня Вільям, Стюарт, Анна та леді Сеймур відвідали лондонський Тавер і спостерігали за зміною варти у Букінгемському палаці. Вільям заявив, що все було чудово, окрім акценту Стюарта, який йому було важко второпати.
– Чому вони не розмовляють, як ми? – не міг втямити він і з подивом дізнався, що це швидше навпаки, адже «вони» були раніше.
Вільям насолоджувався спогляданням вояків у яскраво-червоних одностроях із великими блискучими мідними ґудзиками, які стояли на варті біля Букінгемського палацу. Хлопчик намагався поспілкуватися з ними, але ті просто дивилися повз нього у порожнечу і ніколи, здавалося, не моргали.
– Чи можемо ми забрати одного з них додому? – поцікавився він у матері.
– Ні, милий, вони мають залишитися в Лондоні, щоб охороняти короля.
– Але ж їх так багато! Чи не можу я мати хоча б одного? Він би виглядав просто приголомшливо біля нашого будинку на Луїсбурґ-сквер.
Задля «особливої уваги», як казала Анна, Річард дозволив собі у другій половині дня відвезти Вільяма, Стюарта та дружину до Вест-енду, щоб ті могли побачити традиційну англійську пантоміму, яку називали «Джек і Бібстек» і виконували на іподромі. Вільяму сподобався Джек, хоча він і був здивований, що його довгі ноги одягнені в панчохи. Незважаючи на це, він був готовий зрубати кожне дерево в полі свого зору, уявляючи, що за всіма ними ховається злий велетень. Після того як завіса впала, вони напилися чаю у «Фортнум та Мейсон» на Пікаділлі, й Анна дозволила Вільяму спожити дві кремові булочки і те, що Стюарт називав пончиком. Після цього Вільяма довелося водити до чайної кімнати у «Фортнум» щодня, щоб він міг ум’яти іще одну булочку, як він їх називав.
Час у Лондоні збіг дуже швидко як для Вільяма, так і його матері, а Річард залишився задоволеним тим, що все було добре на Ломбард-стрит, і склав позитивне враження про свого новопризначеного голову філії, вирішивши,
