кинувся до нього, а слуги відсіли подалі від свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, і барон узяв її. Хлопець розповів, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Ніхто з них не сказав ні слова. Обоє втратили того, кого найбільше любили в цьому світі.
Коли Анна Каїн уперше прочитала у «Таймс» замітку про загибель «Титаніка», вона просто відмовилася вірити в це. Її чоловік понад усе мав бути живий! Після того як вона прочитала цей допис утретє, то впала в істерику, якої Вільям у житті ніколи не бачив у минулому і не знав, як має поводитися.
Перш ніж він наважився запитати, що викликало такий неймовірний вибух емоцій, мати мало не задушила його в обіймах і міцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обоє втратили людину, яку любили найбільше у світі?
Сер Девід Сеймур приїхав до «Савойї» вже за кілька хвилин у супроводі своєї дружини. Вони чекали у вітальні, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вільям одягався сам, але він усе ще не усвідомлював, яке лихо спіткало родину. Анна попросила сера Девіда пояснити її синові справжні наслідки цієї трагедії.
Коли хлопчику розповіли, що великий лайнер зіткнувся з айсбергом і потонув, Вільям зауважив:
– Я хотів бути на кораблі з татком, але вони мене не відпустили б.
Він не плакав, адже відмовлявся повірити, що щось могло вбити його батька. Він, безумовно, має бути серед тих, хто вижив.
У своїй довгій кар’єрі політичного діяча та дипломата сер Девід, а тепер голова лондонської філії банку «Каїн і Кебот», зроду не бачив такої самовідданості у комусь такому юному.
– Сила духу дається небагатьом, – казав він кілька років по тому.
Та нею був наділений Річард Каїн і передав її своєму єдиному синові.
Цього тижня у четвер Вільяму виповнилося шість років, але він так і не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публікували в «Таймс» щоранку, їх перевіряли і переперевіряли знову. Імені Річарда Ловелла Каїна серед них не було – мабуть, він таки потонув. Але мав минути іще тиждень, перш ніж Вільям облишив надію знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вільям заридав.
Анна виявила, що їй було болісно повертатися на облавок «Аквітанії», але Вільям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у відкрите море. Уже за годину він облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сірі води океану.
– Завтра я його знайду, – обіцяв він матері знову і знову, спершу впевнено, однак пізніше голосом, який ледь-ледь маскував зневіру.
– Вільяме, ніхто не може вижити упродовж трьох тижнів у Північній Атлантиці.
– Навіть мій батько?
– Навіть твій батько…
Коли Анна з Вільямом повернулися до Бостона, обидві бабусі вже чекали їх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла їхню опіку. В неї
