коли Анна пішла будити Вільяма наступного ранку, то виявила його в маленьких червоних цятках, а температура піднялася вище ста трьох градусів за Фаренґейтом[2]. Готельний лікар діагностував кір і ввічливо наполіг на тому, щоб не брати хлопчика в морське плавання – не лише заради себе, але й задля інших пасажирів.
Річард не зміг собі дозволити будь-яку подальшу затримку і вирішив плисти, як і запланував. Анна невпевнено погодилася залишитися з Вільямом у Лондоні, поки корабель не повернеться за три тижні. Вільям попросив батька дозволити йому супроводжувати його, але Річард був непохитний і винайняв для сина доглядальницю, поки той цілком одужає. Анна їхала до Саутгемптона з Річардом у новому «роллс-ройсі», щоб проводити його.
– Мені буде в Лондоні самотньо без тебе, Річарде, – бідкалася вона при прощанні, ризикуючи отримати звинувачення у сентиментальності.
– Ну, люба, наважуся сказати, що це мені у Бостоні буде самотньо, – мовив він, хоча насправді міркував про дві з половиною тисячі тих робітників.
Анна повернулася до Лондона потягом, мізкуючи, чим би себе зайняти упродовж наступних трьох тижнів.
Вільям провів кращу ніч, а вранці плями виглядали вже не такими зловісними. Однак лікар і медсестра були одностайні у своєму наполяганні, що пацієнт має залишатися в ліжку. Анна скористалася більшою частиною наступних чотирьох днів, щоб написати довгі листи родині. На п’ятий день Вільям прокинувся рано і прокрався до кімнати своєї матері. Заліз у ліжко поряд з нею, і його холодні руки відразу ж розбудили молодицю. Вона з легкістю видихнула, що він, здається, вже цілком одужав, і подзвонила, щоб замовити сніданок у ліжко для обох.
За кілька хвилин у двері тихо постукав і ввійшов чоловік у золотисто-червоній лівреї з великою срібною тацею, на якій були яйця, бекон, помідори, тости та мармелад – справжнє свято. Вільям жадібно споглядав на їжу, наче вже й забув, коли остатнього разу їв досхочу. Анна байдуже переглянула вранішню газету. Річард завжди читав «Таймс», коли навідувався до Лондона, тому за вказівкою керівництва готелю її продовжували приносити.
– О, поглянь, – вказав Вільям на світлину на внутрішній шпальті, – татів корабель. А що таке ко-раб-ле-троща, мамо?
Коли Владек і Леон закінчували своє навчання, вони вкупі гаяли весь свій вільний час до вечері, бавлячись у різні ігри. Їхньою улюбленою були хованки. Зважаючи на те, що замок мав сімдесят дві кімнати, шанс сховатися в тому самому місці двічі був дуже незначним. Улюблене сховище Владека було у підземеллі, де єдине світло надходило крізь невелику решітку, встановлену високо в стіні, і потрібна була свічка, щоб визначити, куди йти. Владек не був упевнений, навіщо спорудили ці льохи, і ніхто зі слуг ніколи не згадував про них, оскільки вони зроду не користувалися ними на своєму віку.
Річка Щара, яка межувала з маєтком, стала продовженням їхнього простору для забав. Навесні
39,4 градусів за Цельсієм.
