милосердя Першої світової війни, двічі поранена, яка протягом майже трьох років боролася за життя солдатів-фронтовиків, за що була удостоєна солдатського хреста «За храбрость», через три десятиліття знову зголошується до Червоного Хреста, щоб рятувати солдатів уже Другої світової війни.
Раділа кожному порятованому життю, тішилася успіхами своїх учнів, яких навчала іспанської, французької, а по війні – й російської мови, все щільніше загорталася в смуток і самотину, переконуючи себе, «що справжнє щастя – це жити непомітною, прихованою, як квіточка у траві. І не жити тільки для себе, думаючи тільки про себе».
У тихі самотні вечори Наталена іноді сідала до свого старенького піаніно і наспівувала складену давним-давно в Мадриді нехитру пісеньку:
Польова моя квіточко…
Як ти, у житті
Хочу бути забутою.
Щастя якого бажаю —
Це жити, це жити
Прихованою.
Проте не могла змиритися з тим, що її літературна зоря вже досягла творчого зеніту і тепер, по жорстокій війні з фашизмом, поволі згасає, зникаючи за небосхилом скромної прижиттєвої слави. Брала в руки журнали, які стосами стояли на полицях, – західноукраїнські, закарпатські, буковинські й ті українські, що виходили в Чехословаччині, в яких друкували її новели і оповідання. Передусім була вдячна львівським «Дзвонам», де опублікували оповідання на євангельські сюжети. Особливо раділа з появи першої збірки оповідань «Во дні они», яка з’явилася 1935 року в бібліотеці «Дзвонів».
Друкувалися вони протягом 1935 року під інтригуючим для українського читача Йменням «Лячерда Медина Челі» і викликали велике зацікавлення майстерним художнім відродженням євангельських легенд, морально-філософським осмисленням традиційних біблійних образів і сюжетів під кутом зору вірності, зради, моральних зобов’язань, відповідальності за порушення клятви, даного слова.
Зцілений Ісусом від прокази Леві, вражений чудом несподіваного видужання, разом із таким же зціленим Реувімом, «що більше бачили надприродних проявів Його досконалої доброти, що більше чули Його святих, опановуючих слів, – то більше з цілої душі розуміли й відчували блаженність чистих серцем, голодних правди та спрагнених слова Божого, про що говорив Він з гори до незчисленного натовпу відданих Йому слухачів»22 («Прокажений»).
Подивовані й захоплені Вчителем, побратими Леві та Реувім вирішують назавжди лишитися з Ним, бути разом із Учителем у добрі й горі, перенести-пережити все, що судилося Ісусові.
Та поступово згасали поривання слідувати за Вчителем, вселявся в душі страх за своє життя, закрадалися у свідомість сумніви під впливом нашіптувань ворогів Ісуса – все це похитнуло певність зцілених. «І тоді залишились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього». Тепер Леві й Реувім не вигукували «Осанна!»,
