«Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів! Пишіть про запорожців!».
У повісті «Шляхами і стежками життя» Наталена Королева з душевним болем згадує про свої поривання наблизитися і серцем, і творчістю до України, яка була для неї «куточком грецької Аркадії», до українських інтелектуальних кіл, які гуртувалися в цій же Празі, але її, «не попівну», «не хуторянку», в своє товариство не запрошували:
«Для української інтелігенції я була тільки “лукава полька” або “погана ляшка”, як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…»
На ці запитання Наталена Королева відповіла сама, своєю любов’ю до України, своїм творчим подвижництвом в ім’я зміцнення віри в духовні сили людини, її величі й достойності, свободи і суверенності.
Так, розмова римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата з Йосифом Ариматейським, який прийшов просити порятувати засудженого до страти Ісуса, виходить далеко за межі проблеми життя чи смерті Месії. Наталена Королева у творі «Quid est veritas?» («Що є істина?») використовує цей канонічний сюжет зустрічі Понтія Пілата з впливовим юдеєм, який співчуває Ісусу, для того, щоб вкласти в уста Йосифа Ариматейського важливі актуальні думки, що виразно проектуються на історичну долю України.
Йосиф – і кров’ю, і духом – син свого поневоленого народу. Тому й пояснює прокураторові Римської імперії, чому він не пориває «з цим людом рабської психіки й наскрізь рабської вдачі». Бо певен, переконаний, що Месія, Його вчення – це надія на відродження національного духу, це можливість підняти з колін рабів і пробудити в їхніх душах поривання до вільного життя. Адже стільки століть його народ був у неволі! «В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль – все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!»
У сприйнятті й розумінні Йосифа Ариматейського Месія – образ-символ «відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу».
Прихід до його уярмленого народу Боголюдини є для Йосифа Божим провидінням, Світлом Істини, яке розжене пітьму страху, безнадії, замирення зі злом, рабської покори і служіння чужим богам. Він вірить, що вражена бездуховністю, здеморалізована чернь ще здатна пробудитися від рабського сну й заслуговує на відродження: «Відродження не в напрямі конче утворення завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринкання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність,
