жодного рядочка не прочитала?
– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.
– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.
Аня розгорнула записника на першій сторінці.
– Дай сюди! – Ользі нарешті вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нічого тут не второпаєш.
– Атож, – посміхнулася Аня.
– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, ніби кіт, який об’ївся сметани.
– Не сметани наївся, а обдовбався валеріанкою.
– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля і почала читати.
«Осінь 1942
Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довідався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при світлі каганця, то, мабуть, засміяли б… або ще гірше, певне б насварили. Хоча, може, й ні. Нині сміх – то є рідкісне явище, кругом тільки страх. Люди призвичаїлися жити в страху. Він раптом став звичним жителем між нас. Нахабно селиться в кожнім домі, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.
Тож я й подумала, що ліпше, певне, вилити комусь душу, бо мені теж весь час страшно, а поділитися нема з ким. Раніше в мене була Даринка, та її не стало трохи менше ніж рік тому. І досі не можу стримати слів, коли згадую її.
Війна ще тільки починалася, німці зайшли село громити. Ми з Даринкою в ліс помчали. Заховалися під ялицею. Відчувала, як ото в тій казці, наче наді мною літають злі-презлющі гуси-лебеді, забрати хочуть та віднести світ за очі. Кружляли люто над селом, і скрізь були плач та крики. Я хотіла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.
А гуси-лебеді відкружляли-відгуділи над селом та й полетіли, в наш бік смерть несучи. Вона оселилася тут і була поруч. Її подих був гарячим, наче розпечена пательня, її кроки озивалися розривами гранат, а поруч із нею, як вірний пес, біг страх. Він приблудився до наших осель, але замість того, щоб дарувати тепло і ласку, постійно гарчав і шкірив свої ікла.
Я сильніше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тоді здавалося, що не було ріднішої істоти, ніж та деревинка, яка сама в очікуванні смерті рятувала нас.
Та Даринка поглянула на мене, очі її були великі-великі, чорне волосся вибилося з-під хустки.
– Треба заховатися, під тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалік, – вибухи скоро дістануться сюди.
– Я не піду, – тільки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тільки разом з цією ялицею, я її не покину!
– Та чи ти здуріла? – почула я, мов крізь пелену. – Помреш же! Пішли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою і знов прилипла до ялиці.
– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-під гілочок-рученят і, видно, вирішила, що той залізний птах трохи відлетів. Тоді вона швидко-швидко перебіжками сховалася під дубом.
Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всміхнулася
