на порозі.
Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.
– На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.
Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.
– Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?
– Та я ненадовго, завтра вже їду додому.
– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?
Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.
– А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.
– А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.
Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.
– Який ірод? – поцікавилася дівчина.
– Та Борюсік же… Племінничок Яринин.
– Дядько Борис?
– А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…
– Щось я нічого не розумію.
– Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото видно в Ярини бідолашної серце і не витримало.
А як похорони були. У бабці вашої ще могила свіжа була, а він уже пробував у дім пробратися. Та добре тутешні чоловіки йому чуба трохи надрали, то він десь зник, не являвся останні тижні.
«Ось тобі й ще одна причина не лишатися тут надовго!»
– Ой, я зовсім забула! – голосно зойкнула баба Мотря.
– Що? Щось на плиті?
– Та ні… От я стара шкапа!
Оля лише мовчки спостерігала, як старенька активно нишпорить по своїм кишеням.
– Ось, тримай! – бабця тицьнула дівчині в’язку ключів. – Я після смерті Ярини забрала, а то Бог його відає, що у Борюсіка того на думці.
– Дарма ви так переймалися, в мене є ключі. Але, дякую, будуть запасні.
– Ти ліпше передивися, мо’ в цій в’язці які нові ключики є.
«Невже від комори?»
– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи біля зачинених дверей.
– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакісінькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, і дівчині здалося, що старенька окреслила розміри мультяшного фіксика, а не живої людини.
– А
