що та випхала її в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у її житті, як коліщатка валізи, видавши прощальний стогін, одночасно відвалилися. Світлий беж її дорожньої валізки протягнувся по мокрій глині, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацію.
– Прекрасно, – видихнула Оля.
(Варто було тільки згадати Леську!)
Дівчина поглянула на годинник. Стрілка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки підрахувала, що подорожує пішки десь годину, отже, має вже пройти три-чотири кілометри.
«Так, – дівчина схопила валізку за бічну ручку, – скоро мають бути ці бісові Жменьки».
Оля прочимчикувала ще приблизно кілометр. Тепер вона рухалася значно повільніше, бо змушена була нести валізу. Дівчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по її шкірі побігли мурашки. Серед стіни дерев промайнула темна фігура.
Оля насторожилася, дістала свого газового балончика і спробувала пильно розгледіти ліс. Вона почула ледь уловимий тріск. Дівчину накрив напад страху, і вона відчула, як затремтіли коліна. Щось чи хтось наближався із-за дерев. Оля хотіла тікати, але ноги заніміли. Ще секунда, і ворог опиниться на дорозі. Вона затамувала подих і підняла балончик у бойовій готовності. Кущі навпроти зашелестіли, а звідти вигулькнули роги.
Оля відсахнулася, але не встигла викрикнути. На неї дивився величавий, красивий лось.
Дівчина перевела подих.
– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звісно, їй не відповів, лише декілька секунд постояв, ніби оцінюючи дівчину, зробив кілька кроків уперед, а через хвильку розвернувся і щодуху помчав до лісу.
Оля навіть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потім зрозуміла, щó саме налякало тварину – наближався автомобіль.
«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»
Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.
Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.
– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.
Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.
– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.
«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.
«Хоча,
