України.
– Це щось по типу таємного агента?
(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)
– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.
Оля теж усміхнулася.
– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.
– Мені ще рік в універі вчитися.
– Ти так довго не з’являлася в Любомирівці… Чого вирішила цього літа приїхати?
– Бабця Ярина померла. Тепер її дім – мій, – Оля виправилася, – точніше, наш із Анькою.
– Та ти що? – Назар перевів співчутливий погляд на дівчину. – Я не знав. Мені дуже шкода…
– Мені теж шкода, а ще дивно…
– З чого?
– Дивно, що саме ми стали спадкоємицями. Так, ми в дитинстві приїжджали на літні канікули, навіть іноді листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабці є племінник, який живе в сусідньому селі…
– Дядько Борис? – уточнив Назар.
– Так, точно. Чому бабуся не залишила дім йому? Я думаю, вона прекрасно розуміла, що переїжджати ні я, ні, тим паче Аня не будемо?
– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.
– Не можна! Наскільки мені повідомив нотаріус, коли дзвонив по телефону, ми не маємо права продавати дім.
– І справді цікаво…
У салоні знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркіт мотора. Вирішивши більше не починати нових розмов, Оля просто спостерігала, як повз пробігають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирівка». У дівчини знову стислося серце, і їй раптом захотілося стати дитиною, захотілося знову втрьох із матір’ю та сестрою без попередження заїхати в гості до бабці Ярини, захотілося, щоб бабця усміхалася, годуючи пиріжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тільки спогад, – чистий, теплий і вічний.
Водночас Оля не могла впізнати село свого дитинства. Воно дуже змінилося порівнянно зі знайомими їй змалку картинками.
– Не дивуйся, – Назар уловив її трохи розгублений погляд, – нічого дивного. Це село, як і багато інших, потроху вмирає. Молодь виїжджає, а старі не вічні. На цій вулиці лишилися не порожніми лише кілька будинків. Скоро Любомирівка перетвориться на хутір.
Оля лише мовчки спостерігала, як у вечірній мряці сумують будиночки з темними вікнами, мовчазні і тихі.
Розділ 4
Назар підвіз дівчину до самих воріт, допоміг Олі витягти її валізку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далі. Дівчина зупинилася біля стареньких, але доглянутих воріт. Хвіртка скрипнула під легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квітучий сад, старенькі фруктові дерева – маленький острів дитинства. Вона неймовірно зраділа, побачивши гойдалку на гілках дерева, і, лишивши свою вже й так не досить чисту валізку на мокрому спориші, аж підскочила до гойдалки, наче до старої подруги, але сісти не наважилася. Так дівчина ще
