з валізи темно-синій светр. Саме через нього дівчина не встигла на єдину маршрутку, яка довозила пасажирів до самої Любомирівки. Холодний вітер, від якого не допомагав поліетиленовий плащ-накидка, змусив дівчину шукати в Ковелі якоїсь крамниці з одягом. Оля навіть уявити не могла, що поки вона прикупляє собі светр та джинси, єдиний автобус, який міг довезти її до місця призначення, вже зник із горизонту.
– Це все Леська, – розлючено бубоніла Оля, кривляючи подругу, – поїдь та поїдь, свіже повітря… Її б сюди, хай би померзла.
Одягаючи светр поверх сукенки і згадуючи подругу, дівчина і не помітила, як до зупинки підійшов старий з палицею.
– Добрий день! – зніяковіло мовила Оля, усвідомивши, що дідок, не кліпаючи очима, витріщився на неї, а вона у відповідь не зводить погляд зі старого.
– І тобі доброго здоров’ячка, дівчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбільше прикували сині зацікавлені очі старого та трішки гачкуватий ніс.
«Ти глянь який цікавий!» – подумала вона.
– Та є причина!
– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дід чи то до Олі, чи то сам до себе.
«Зараз почнеться…»
– Ми у свій час стільки лісом виходили, стільки витерпіли, не дай Боже кому ще теє пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камінець, перша подряпина, і здаєтеся вже.
«У чомусь він має рацію», – заговорив далекий голос Ольжиної підсвідомості, проте вона досить швидко його заглушила.
– Ви вже пробачте, – (Скільки можна його слухати?), – але мені пора йти. Треба ще сім кілометрів пиляти по лісу, – вже не стримувала роздратування дівчина.
– Гм… Далеко йти, – замислився дідок, оглядаючи Ольжині босоніжки, – тяжко, певне, тобі буде на таких сандалях-ходулях.
Дівчина спочатку вирішила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на своє взуття, теж зрозуміла, що босоніжки на підборах – не найкращий вибір для довгої прогулянки. Оля згадала, що в її валізці мирно лежать кросівки «Nike». Проте вона вирішила перевзутися подалі, щоб не дати дідові шансу видати чергову порцію свого бубоніння щодо сучасної молоді.
– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!
– Бувай здорова, – прохрипів дід, підкурюючи сигарету.
Оля ледь устигла перевести подих від спілкування зі старим і не відійшла від зупинки навіть на двадцять кроків, як почула мотору автомобіля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дідка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, і, ледь не оббризкавши її водою з калюжі, зупинився біля Олі.
– Привіт, кицюню! – з салону визирнуло двоє голомозих чоловіків міцної статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, підвеземо!
– Та ні, дякую, – (Вважають мене за ідіотку?) – Мені тут недалечко йти.
– Та чого ти, кралю? Не бійся!
У Олиній голові вже крутився план захисту. Вона намацала
