себе до тієї невеликої кількості своїх однолітків, які уміють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовні романи. У свої неповні двадцять один рік дівчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку її подруги, було даремною тратою дорогоцінного часу. «Краще б хлопця собі завела», – весь час торочила.
«А хлопці, що, кошенята, щоб їх заводити?» – раніше могла обрізати на півслові Оля. Хоча тепер її відмовкою стало: «Завела, і що з того вийшло?»
Ні на чому особливо не зосереджуючись, дівчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому місці – своїх спогадах. Через деякий час, так і не повернувши думки з минулого, Оля механічно замінила короткі джинсові шорти і футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босоніжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свідчив, що даремно було влаштовувати цю поїздку саме зараз, коли до недавніх ран додалися ще й старі, глибокі. Вона б, напевне, і не поїхала, якби Леська не напосідала: розвіється нарешті, проведе деякий час у тихому місці з чистим повітрям і незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирішальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним і надміру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила її Оля, мимоволі переконуючись, що в цьому подруга мала рацію: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.
– Прибуваємо до Ковеля, – повідомила провідниця на повний голос, – кінцева зупинка.
Розділ 3
Дощ та вітер привітали гостей Ковлея з приїздом прохолодними поцілунками, які були настільки щедрими, що Оля й досі не могла зігрітися, їдучи у задушливому старенькому автобусі.
«Автобус-пенсіонер», – як його подумки обізвала дівчина, скакав по бездоріжжю, наче м’ячик для пінг-понгу, постійно скаржачись на водія голосним димовим кашлем. Проте водій сприймав скарги свого «коня» спокійно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дівчина на підборах і з валізкою дивувала їх значно більше.
Оля відчувала себе експонатом у музеї, з кожним новим поглядом її роздратування все більше зростало. «І куди ви всі пхаєтеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дівчина.
– Скоро під’їжджаємо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водій з великими пишними вусами.
– Моя зупинка, – схопилася за валізку Оля.
– Куди тобі спішити! – реготнув водій, – зачекай-но. Виїдемо за село, я тебе там висаджу і покажу, куди іти. Усе ж менше ноги бити.
Оля знову сіла на своє місце і пропустила двох тіток, які, ще раз ковзнувши по ній поглядом, зійшли на зупинці. В цей час автобус, очевидно, вирішив, що на сьогодні робота завершена і демонстративно затих.
– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водій.
– Здається, ваша красуня, вже ласти склеїла, – пожартував невисокий
