від смутку, бо щойно у неї безжально відібрали не найяскравіший, але все-таки шматочок дитинства.
– Алло? Ольго Володимирівно, ви мене чуєте? – судячи із оклику нотаріуса, дівчина зрозуміла, що мовчить уже досить довго.
– Так… – (І чому в горлі пересохло?)
– Ярина Іванівна перед смертю склала заповіт, в якому своїми спадкоємцями вказала вас та вашу сестру Короленко Анну Володимирівну. Анна Володимирівна вже про все знає. Будь ласка, коли приїдете на Волинь, передзвоніть мені. Вам і вашій сестрі необхідно ще підписати відповідні документи. Добре?
Оля мовчала, думки й емоції блискавично змінювали одна одну і змішувалися в ретельно заплутаний клубок.
– Ольго Володимирівно?
– Так… – дівчина прокашлялася, бо лещата, які здавили горло, досі не відпускали, – я зрозуміла.
– Прийміть іще раз мої співчуття.
– Дякую, – мовила Ольга і скинула дзвінок.
На екрані знову засвітилася картинка двох кошенят, які безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила їх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста іншого, який скидався на мініверсію бенгальського тигра.
Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тісно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину її життя просто відібрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дівчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собі квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свій сором, вона не знала чи то від втрати рідної людини, чи то від жалю до самої себе.
Розділ 2
Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.
«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.
Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.
– Боже-боже, ох і погодка вже ж, – бідкалася Ольжина сусідка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?
Пані Марія, досить огрядна жіночка з подвійним підборіддям і живими усміхненими очима, подорожувала разом із двома маленькими хлопчаками. Їх речі вміщалися у дві не менш огрядні за їх власницю сумки
«Доню?», – усміхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тільки в потязі люди за декілька годин стають настільки близькими», – проте водночас те слово відбилося світлим спогадом з дитинства, і дівчина аж стрепенулася.
– Ані светра, ані дощовика, ані парасольки… Коли я збиралася вчора ввечері, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.
– У
