пивним животом і лисіючою головою.
– Гей! – голос чолов’яга мав відповідний до фігури, надміру гучний і неприємний, – скільки можна чекати? Я тобі каву замовив уже пів години тому.
«А я тобі не офіціант!» – хотілося відрубати.
– Пам’ятаю, вибачте за затримку, скоро принесу!
Чолов’яга попрямував до свого місця, щось іще бурмочучи собі під носа. Проте щойно він зайшов до свого купе, Ілля знову забув про нього, його каву… Знову намагаючись не розхлюпати рідину зі склянки, юнак попрямував у купе до рудоволосої дівчини.
Поправивши комірець, він смикнув ручку. Дівчина сиділа на тому ж місці, вичитуючи новини з екрану смартфона.
– Будь ласка, ваша кава, – юнак поставив гарячу рідину на стіл.
– Дякую, – дівчина потяглася за сумочкою, – скільки я винна?
– О, це за рахунок закладу!
– Якого ще закладу? – засміялася рудоволоса.
– Ну… потяга за напрямком «Київ-Пасажирський – Ковель». (Її сміх просто зачаровує!)
– Зрозуміло.
– Я… – Ілля зам’явся, чи варто фліртувати з людиною, яку більше не побачиш, точніше він би не проти, але руденька, певно, не захоче. Тож вирішив усе-таки відступити і не починати штурму фортеці.
– Смачного! – і позадкував до дверей.
– Так, може, якщо пригощає заклад, то ти приєднаєшся до мене?
– Тобто? – невже це вона щойно запропонувала?
– Поп’єш зі мною кави, бо самій мені якось не в прикол.
«Та зберися вже ти!» – лунало в голові юнака.
– О, та я залюбки, – хлопець кокетливо і трохи незграбно прочинив двері. – Кави? Чи, може, щось міцніше?
– Ні, міцнішого не треба, я не п’ю.
– Зрозуміло. Тоді зроблю собі теж кави, і повернусь.
Дівчина лише мовчки кивнула.
– До речі, мене звуть Ілля.
– А я – Аня.
Юнак ще раз досить безглуздо усміхнувся і зачинив двері.
Із сусіднього купе визирнув лисуватий чолов’яга і пильно поглянув на провідника, мовляв, де моя кава.
– Зараз несу, – промовив юнак пасажирові. Минаючи коридор, він подумав, що його робота має купу недоліків, але, як не крути, в ній є і значні переваги.
Тікаючи від нічного кошмару, Оля відкинула ковдру і сіла на ліжку. Кілька секунд дівчина безпорадно кліпала очима і намагалася розгледіти в місячному світлі навколишні обриси.
Нарешті, зачувши порухи стрілок старого настінного годинника, який, незважаючи на свій поважний вік, так само монотонно і ретельно відокремлював минуле від майбутнього, дівчина остаточно повернулася до реальності. Оля потягнулася до мобільного, ледь яскравий екран засвітився половиною четвертого ранку.
– О, Боже, – вихопилося у дівчини. Вона перевернулася на інший бік і спробувала знову заснути, але сну не було. Він покинув її в той момент, коли був найбільше потрібен.
