я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобіль біля двору.
Дівчина сама відчула, як по-дитячому пролунала ця фраза і, пирснувши зо сміху, витягла телефон із USB-отвору автомобіля.
– Дякую, що зарядив телефон!
– Нема за що, – Назар визирнув із вікна. – Коли буде час, кидай свої нетрі та приїжджай сюди.
– А нагадай-но мені, ти хіба сам тепер не у місті живеш? – кинула Оля, відчиняючи хвіртку.
– А ти молодець, – знову засміявся юнак, – ну бувай, міщанка-київлянка, – машина гаркнула і помчала геть, здійнявши за собою стовп куряви.
«Теж мені кавалєр-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь і задирака, от він хто».
Дівчина дістала ключі, але помітила, що двері не замкнені. Перше, що їй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорія не підтвердилася. Оля помітила дерев’яні щіпки на порозі.
«Хтось удерся у дім!» – ця думка пронизала її, мов електричний струмінь. Дівчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчі сусіди аж через кілька хат!»
Оля спробувала вчинити найбільш логічно: дістала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозі її дому тяжко і незграбно обпершися об одвірок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зі смороду з перегаром.
– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловік протяжно відригнув і навіть не вибачився.
– Я… – Оля була шокована, та і не дуже їй хотілося на- віть спілкуватися з людиною напідпитку, не те що спере- чатися.
– Ти що, язик проковтнула? Я тебе питаю, хто ти? І що робиш біля мого дому?
– Вашого дому? – хоч ноги дівчини підкошувалися, вона не змогла стримати обурення. – Це будинок бабусі Ярини!
– «Бабусі Ярини», – перекривив чоловік, – бабусі Ярини вже нема, і дім мій!
Оля завмерла: «Що ж це за дім такий?! Жити в ньому не буду, а проблем – хоч відбавляй!»
Чоловік знову голосно відригнув, замутнілі від алкоголю зіниці розширилися, він обперся руками об коліна (такий жест роблять, коли кличуть миле цуценятко) і писнув зовсім не чоловічим голосом:
– Олька? Племінничка? Це ти? – він широко розкинув руки.
«Він що, збирається обійматися?!» – Оля завбачливо зробила кілька кроків назад.
Чоловік спохмурнів і знов обперся об одвірок:
– Не хочеш обійняти дядька? Ну й біс із тобою!
– Дядько Борис… – видихнула Оля.
– Що? Що ти там собі під носа бурмочеш? Хотіла сама тут жити? Я бачу речі розпакувала…
– Я взагалі завтра вже їду.
«І чому я перед ним виправдовуюся?»
– От і добре, – Борис почухав собі живота, – нічого тобі тут стирчати в чужому домі. Я тут останні п’ять років гарував не для того, щоб тут поселилися дві засрані малявки.
– Слухайте,
