навіть не усвідомлювала, як саме зрозуміла, що це ключ, і просто витягла предмет зі скриньки двома пальчиками. Оля підкинула залізячку і, ледь не впустивши, помчала в сіни з такою швидкістю, що свічка ледь не згасла. За час її короткої відсутності в сінях нічого не змінилося: драбина на горище, стара шафа, зачинені двері.
Затамувавши подих, дівчина підійшла до входу в комору і вставила ключ у щілину, але він ледь не втонув у замку. Оля вже зрозуміла, що комору вона сьогодні не відчинить, але все одно ще раз спробувала зробити це. Ключ легко повернувся, але не зачепив жодної шестерні в замкóвій душі.
Дівчина розчаровано сховала вже ніби й непотрібну залізячку в кишеню. Вона розлючено посмикала дверну ручку і пішла назад до постелі ні з чим. Через її різкі рухи свічка в руках згасла, зробивши останній видих тоненькою цівочкою диму. Оля дременула до ліжка і заховалася під ковдру, наче дитина, яка ховається від уявного монстра, і дістала з кишені ключа.
«Цікаво», – подумки звернулася вона до залізячки, – «що ж ти таке бережеш, що бабуся аж у годиннику тебе заховала?»
Вона знову поклала ключика назад до кишені й почала повільно засинати під невтомне дзеленчання власних думок і монотонне цокання не такого вже й дратівливого старого годинника.
Розділ 5
Довгий вузький коридор чорною стрічкою тягнувся у безвість. Оля знала, що їй треба тікати, але ноги щосекунди важчали, ніби налиті свинцем. А тим часом величезне і невимовне зло тяглося за нею, залишало на спині свій холодний подих і от-от мало схопити. Страх огорнув дівчину колючою ковдрою, ноги заніміли ще дужче. А зло вже наближалося. Оля спробувала закричати, але й голосу не було. Їй залишалося лише прислухатися до важких кроків позаду та стукотіння її власного серця.
Дивні двері вигулькнули нізвідки. Вони були трохи криві, але на вигляд міцні. Вони пульсували у ритмі її серця. Дівчина потисла стару ручку, наче долоню близького друга. Двері прочинилися, відкриваючи їй вхід до комірчини, а потім надійно сховали її від темряви коридору. Усе навкруги було чужим і знайомим, а обриси кімнати змінювалися від мляво розмитих до агресивно різких. Урешті погляд дівчини сфокусувався на найбільшій світлій плямі, яка повільно підпливала. Пляма ставала все чіткішою і чіткішою. Урешті, весь образ став яскравим. Здавалося, що невидимий олівець намалював обриси красивої жінки.
– Бабуся Ярина! – чомусь вирішила Оля.
Жінка всміхнулася і простягла їй невеличку загорнуту річ. Купи обгорткового паперу падали на землю, аж доки дівчина не побачила в своїх руках ключика. Оля хотіла щось запитати у бабці Ярини, але повітря розрізав голосний стукіт.
Жінка знов перетворилася на пляму і зникла, а разом з нею – світло у кімнаті. Усе знов ставало тьмяним і розмитим. А в той час хтось намагався вибити двері в комірчину, гепаючи в них усе голосніше і голосніше. Дівчина притисла ключа до грудей і озирнулася навсібіч, зрозумівши, що більше нікуди
