покусали, ні?
– Якби так, це б їм далося взнаки.
Обличчя Хіткліфа скривилося в посмішці.
– Та хай йому, – мовив він. – Не гнівайтеся, містере Локвуд. Ось скуштуйте-но мого вина. Гості в цьому домі – така рідкість, що ні я, ні собаки, мушу зізнатися, не вміємо їх прийняти як належить. Ваше здоров'я, сер!
Я вклонився і вимовив тост у відповідь, збагнувши, що було б справді смішно ображатися на негостинний прийом собачої зграї. До того ж мені не хотілось, аби хазяїн здійняв мене на глум. А він, мабуть, поміркувавши, що не слід сваритись із вигідним орендарем, облишив свою лаконічну манеру та перейшов до розмови про те, що – на його думку – мало мене цікавити, тобто пустився в довгу розповідь про переваги та вади моєї нової оселі. Я визнав, що він напрочуд гарно обізнаний щодо предмета нашої бесіди; і, перед тим як попрощатись, насмілився попередити його, що наступного дня завітаю сюди знову. Було видно, що він цьому не дуже зрадів. Але я все одно прийду. Порівняно з ним я здаюся собі на диво товариською людиною!
Розділ другий
Учора опівдні повіяло туманною вогкістю, і я вже схилявся до того, щоб посидіти біля вогню у своєму кабінеті, а не плентатися по грязюці до Грозового Перевалу. Проте, пообідавши (до речі, я обідаю о пів на першу: покоївка, огрядна пані, що наче становить невід'ємну частину цього будинку, не спромоглася – чи радше не схотіла – зрозуміти мого прохання подавати обід о п'ятій) і піднявшись нагору з цим лінькуватим наміром, я переступив поріг своєї кімнати і побачив служницю, що, стоячи навколішки посеред щіток та вугільних кошиків, здіймала хмари пекельної кіптяви у сумлінному намаганні загасити жевріючий вогник під купою попелу. Це дійство спонукало мене до втечі; я схопив капелюха – і після чотиримильної прогулянки опинився біля маєтку Хіткліфа. З неба повільно пливли легкі пір'їнки першого снігу.
Земля на оголеній вершині пагорба скам'яніла, скута раннім морозом, і холод пробирав мене аж до кісток. Після марної спроби зрушити важкий засув хвіртки я переліз через паркан і, пробігши брукованою стежкою поміж кущів аґрусу, почав шалено калатати у двері, поки в мене не затерпли пальці. У домі лементували собаки.
«От капосні людці, – шпетив я подумки мешканців будинку, – поховати б вас тут на віки вічні за таку гостинність! Хай там що, а я б удень не замикав отак клятих дверей! Та стривайте, я ж усе одно ввійду!» Украй розлютившись, я схопився за клямку і почав чимдуж гамселити у двері. Джозеф визирнув у кругле віконце омшаника, скривившись, мов середа на п'ятницю.
– Шо ви хочете? – обізвався він. – Хазяїн отам-о в кошарі, як вам тре' з ним балакати, то йдіть тудою!
– А вдома що, нікого немає? – закричав я у відповідь.
– Нікого, тіки сама господиня. Та вона вам не відчинить, хоч ви до ночі грюкайте.
– Чому? Чи ви не можете їй сказати, хто я, Джозефе?
– Нє-є, нащо воно мені здалося, – промимрив він, одступаючи від вікна.
Падав
