наказ, після чого я трохи ожив, повела мене спати.
Розділ третій
Супроводжуючи мене сходами, вона звеліла мені заховати свічку і не шуміти: хазяїн із якоїсь примхи не полюбляє тієї кімнати, до якої вона мене проводить, і, якби на те його воля, нізащо б не дозволив мені там ночувати. Я спитав, чому. Вона відповіла, що не знає; оце тільки другий рік пішов, як вона тут оселилась; а в цім домі все якось не до ладу ведеться.
Надто приголомшений, аби виявляти подальшу цікавість, я замкнув за собою двері й озирнувся довкола, шукаючи ліжко. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, стінки якої попід самим віком були помережані заскленими віконцями. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув усередину і побачив, що це своєрідне старовинне ліжко, покликане замінити окрему спальню для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину; виступ під віконцями міг слугувати столом. Я відсунув бічну панель і зі свічкою ввійшов усередину; зачинивши за собою дверцята, я відчув себе надійно захищеним од лихого ока Хіткліфа та його ближніх.
У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька поїдених пліснявою книжок; і все воно було пошкрябане якимись написами. Це красне письменство, однак, являло собою лише одне й те саме ім'я, видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу. Деінде воно чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон».
З тупою байдужістю я прихилився чолом до вікна і мляво ковзав поглядом по цих словах: Кетрін Ерншоу – Хіткліф – Лінтон, – доки очі в мене не заплющилися самі по собі. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: перед ними спалахували й тріпотіли, мов живі, сліпучі літери, і саме повітря аж кишіло міріадами Кетрін. Присилувавши себе розплющити очі, аби відцуратися від настирливого імені, я побачив, що полум'я свічки загрозливо тягнеться до однієї з тих спорохнявілих книжок, і почув сморід паленої шкіри. Я поправив Гніт і, відчуваючи млість від холоду та невідступної нудоти, всівся прямо та відкрив на колінах пошкоджений том. Це було Святе письмо старовинного друку, що тхнуло пліснявою. Титульна сторінка містила напис: «Із книг Кетрін Ерншоу» і дату двадцятип'ятирічної давнини. Я закрив книгу і взявся до іншої, потім ще до іншої – поки не продивився всі до останку. Бібліотека Кетрін була добре підібрана, і заяложений вигляд книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоч і не за прямим призначенням: жодному з розділів не пощастило вберегтися від приміток, зроблених олівцем та чорнилом усюди, де тільки вбачалося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші набули форми щоденника, написаного непевною дитячою рукою. Вгорі якийсь із порожніх сторінок (що, побачена вперше, мала здатися справжнісіньким скарбом) я з превеликою радістю побачив чудову карикатуру на друзяку Джозефа, витворену трохи недбало, але з нишівною дошкульністю. В мені раптом прокинулася цікавість до невідомої Кетрін, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.
«Жахлива
