книжкового мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не змогла витерпіти такого випробування. Схопивши книгу за корінець, я швиргонула її в собачий закапелок, репетуючи, що ненавиджу гарні книжки. Хіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й почалося!..
– Містер Хіндлі! – галасував наш проповідник. – Містер Хіндлі, скоріше сюди! Міс Кеті відірвала корінець у «Стерна спасіння», а Хіткліф буцнув ногою першу частину «Шляху до загибелі!» Це ж просто страм, що ви їм дали отако розпаскудитись! Ет! Старий хазяїн відшмагав би їх як годиться – та його вже нема!
Хіндлі облишив своє раювання біля каміна і, ухопивши одного з нас за комір, іншого за руку, виштурхав до кухні; а Джозеф урочисто пророкував, що старий Нік[13] врешті-решт затягне нас у пекло. Після такого лагідного напучування нам, розсадженим по окремих кутках, тільки й лишалося, що чекати диявольського пришестя. Я витягла з шафи цю книгу, зняла з полиці чорнильницю і, розчинивши двері, щоб було хоч трохи світліше, хвилин із двадцять гаяла час за писанням; але мій товариш виявився не таким терплячим. Він підбурює мене нишком позичити у корівнйці свитину і, вкрившись нею, піти на болота. Гарна задумка: зрештою, якщо старий буркотун повернеться, він повірить, що справдилося його пророцтво. А під дощем нам навряд чи буде гірше, ніж удома».
Треба думати, що Кетрін виконала свій намір, оскільки наступний запис свідчив, що вона гірко ридала над книгою:
«Досі я ніколи не думала, що зможу так плакати через Хіндлі, – писала вона. – Мені так болить голова, що я не в змозі підвести її з подушки; і все ж таки я не здамся. Бідолашний Хіткліф! Хіндлі зве його приблудою і більше не дозволяє йому ні сидіти з нами, ні разом з нами їсти; і, як він каже, мені більше не слід із ним гратися, а то він вижене його за поріг. Він весь час проклинає нашого батька (як він сміє!) за те, що той надто розбестив Хіткліфа; і присягається, що таки поставить його на місце».
Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я бачив червоні закарлючки назви – «Сімдесятьма Сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена превелебним Джейбсом Брендерхемом у церкві Гімерден-Слу».[14] І, в сонному напівмаренні намагаючись вгадати, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендерхем, я впав на ліжко і провалився в сон.
Та яка це жорстока кара – поганенький чай і кепський настрій! Ясна річ, що саме вони були винуватцями моїх тортур тієї ночі. Не можу згадати бодай ще одну ніч у своєму житті, що принесла б мені такі муки – хоч я завжди був вразливим до страждань.
Я почав марити іще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здалося, що вже світає, і я прямую додому, а Джозеф мене супроводжує. Дорога ховалась у глибокому снігу; і, поки ми пробиралися вперед, мій проводир без угаву дорікав мені, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без ціпка мені не вдасться потрапити додому, і хвалькувато вимахував палицею з важким набалдашником, яка, певно, і називалася
Диявол. Старим Ніком лякали маленьких дітей, це слово означало диявола.
