лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.
Незабаром почулися інші, жвавіші кроки; я вже розтулив рота, щоб сказати:»Доброго ранку!» – та натомість закрив його знову, мовчки проковтнувши своє вітання: Хейртон Ерншоу воздавав вранішню хвалу Творцеві, проклинаючи sottovoce[16] кожну річ, на яку натикався, розшукуючи по кутках лопату чи заступ, аби розчистити стежки від снігу. Зазирнувши за спинку лави, він роздув ніздрі і, здавалося, мав не більше бажання виявляти ґречність до мене, аніж до мого компаньйона-кота. Побачивши його приготування, я зрозумів, що вже можна вийти з будинку, і, покинувши своє жорстке ложе, рушив за ним слідом. Але він, вказуючи кінцем лопати на інші двері, нерозбірливим бубонінням дав зрозуміти, куди я мушу йти, коли мені вже так закортіло перебратися на інше місце.
Я відчинив двері у «дім». Жінки уже повставали; Зіла з усією силою своїх могутніх легень роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Хіткліф, стоячи навколішки біля вогню, при світлі полум'я читала книгу. Вона прикрила очі долонею, щоб захистити їх від жару, і з головою поринула в читання, лише деколи відволікаючись, аби насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що настирливо тицяла їй в обличчя свій слинявий писок. Я з подивом побачив тут Хіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но скінчив вергати громи на голову бідолашної Зіли, що раз у раз полишала свою роботу, із скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.
– А ти, ти, нікчемна… – вибухнув він, повернувшись до невістки, і вжив слівце, так само безневинне, мов «качка» або «вівця», та зазвичай позначуване багатьма крапками. – Знов ти за своє? Всі в домі працюють, лише ти задурно хліб їси, ледацюго! Покинь оту свою бридню та берися до діла! Я тобі віддячу за кожен раз, що ти трапиш мені на очі, чуєш, мерзотнице?
– Я покину своє заняття, бо ви все одно присилуєте мене це зробити, якщо я відмовлюся, – відповіла молода леді, закривши книгу та кидаючи її на стілець. – Та я не буду нічого робити, хоч як ви тут розпинайтеся, – анічогісінько, окрім того, що мені до вподоби!
Хіткліф замахнувся на неї, і вона прудко відскочила на безпечну відстань, вочевидь добре знаючи про силу його караючої долоні. Я не хотів прямо втручатися до чужої гризні і тому спроквола підійшов до вогнища, нібито й гадки не маючи про перервану сутичку. Обоє виявили неабияку ґречність, припинивши подальші
Пошепки
