не виявляють йому належної шани, він нетямився від гніву. Зазвичай це бувало тоді, як хтось смів присікатися до його улюбленця або ним попихати. Він ревно стежив, аби хлопцеві й слова не сказали наперекір; певно, забрав собі до голови, ніби саме через його любов до Хіткліфа всі інші його ненавидять та хочуть заподіяти йому зло. Це не пішло на користь хлопцеві, бо ті з нас, хто був трохи добріший, не хотіли засмучувати хазяїна і потурали його слабкості; а така запопадливість лише живила дитячу гординю. Але ми не могли чинити інакше; двічі або тричі Хіндлі трапилося виявити свою зневагу до нього, коли батько був поруч, і це украй розлютило старого: він хапався за палицю, аби провчити сина, і тремтів од безсилого гніву.
Врешті-решт наш вікарій (у нас тоді жив вікарій, що заробляв собі на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншоу, та самотужки доглядав свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу; і містер Ерншоу дав свою згоду, хоча й знехотя, кажучи, що «Хіндлі – нікчема, і де б він не мандрував, пуття з нього не буде».
Я щиро сподівалася, що вдома знов запанує злагода. Мене мучила думка, що хазяїн має отак каратися через свій добрий вчинок. Я ж бо гадала, що йому допікають лише сімейні негаразди; та ви вже розумієте, сер, що усьому виною була його стареча слабкість.
Але ми могли б жити досить-таки непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга; ви його, мабуть, бачили там у маєтку. Він був – та певно, що є й зараз – найнуднішим, найпихатішим фарисеєм, що коли-небудь нишпорив у Біблії, видобуваючи з неї благословення для себе та прокльони на голови ближніх. Своїм святенницьким базіканням він потроху прибрав до рук самого містера Ерншоу, і що далі хазяїн слабшав, то більший вплив чинили на нього невтомні Джозефові напучування щодо спасіння душі та поради тримати дітей у покорі. Він під'юджував його дивитися на Хіндлі, як на розбещеного нікчему; день у день він зводив поговір на Хіткліфа й Кетрін – і, знаючи, як підлеститись до старого, завжди покладав найтяжчу провину на його доньку.
Звісно, вона мала таку битливу вдачу, якої я ще не зустрічала в жодній дитині; вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день, коли не більше; відтоді, як вона вранці зійде униз, і аж до вечора – поки вона не вкладеться спати – ми не спочивали й хвилинки, чекаючи нових витівок. У неї завжди був піднесений настрій, вона гомоніла без упину, співала, сміялась і термосила кожного, хто не робив цього. Капосне, лукаве дівчисько, – та вона мала такі чарівні оченята, таку світлу усмішку й легку ходу, що більш годі й шукати. І, зрештою, вона не хотіла нікого скривдити навмисне: нерідко траплялося, що вона доведе вас до сліз, а потім аж місця собі не знаходить, доки не змусить вас звеселитись, аби їй догодити. Вона дуже любила Хіткліфа. Найсуворіша кара, яку ми могли для неї вигадати, – це розвести їх різно; та й начувалася вона через нього більше, ніж будь-хто. У їхніх забавках вона скрізь була першою – і визискувала своїх товаришів, мов мала повелителька; вона й зі мною спробувала так поводитися, та я не терплю, аби мною хтось попихав, і дала їй це зрозуміти.
Містер
