style="font-size:15px;"> – Аякже, сер, ще б мені того не знати! От лишень не відаю, де він народився, і хто були його батьки, і як він спершу здобув своє багатство. А Хейртона взяв і викинув геть, мов цуценя! Бідолашний хлопчина, мабуть, єдиний і гадки не має, як його надурили!
– Ну, місіс Дін, буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте про моїх сусідів; я відчуваю, що не зможу заснути, тому, будьте такі ласкаві, посидьте ще трохи та побалакайте зі мною.
– О, сер, із радістю! Оце тільки візьму собі якесь шиття – і сидітиму, скільки забажаєте. Та ви, бачу, закоцюбли; треба вам дати випити чогось тепленького.
Добросерда жіночка вийшла з кімнати, а я посунувся ближче до вогню; голова в мене палала, а тіло обсипав холод. До того ж мої перевиснажені нерви й мозок були збуджені майже до нестями. Тому мені було навіть не зле, а скоріше трохи лячно (це не минуло ще й досі), що події цих двох днів ще дадуться мені взнаки.
Вона невдовзі повернулася, несучи чашку, з якої йшла пара, та кошика із начинням для шиття; і, поставивши чашку на полиці біля каміна, всілася поруч. Вона явно раділа, що я раптом виявився такою товариською людиною.
– До того як переїхати сюди, – почала вона, не очікуючи подальших заохочень до розповіді, – я майже весь час жила у Грозовому Перевалі. Моя матуся випестила змалечку містера Хіндлі Ерншоу, батька Хейртона; а я та хазяйські діти бавилися разом. Я була в хазяїв напохваті, у косовицю помагала збирати сіно, а в домі робила все, що мені загадають. І от якось літнього ранку – пам'ятаю, жнива якраз почалися – містер Ерншоу, старий хазяїн, зійшов униз, по-дорожньому вбраний; і, наказавши Джозефові, що треба зробити за день, звернувся до Хіндлі, до Кеті й до мене – бо я сиділа за столом разом із ними – та й каже синові: «Ну, хлопче, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля; що тобі принести? Вибирай, що захочеш, – тільки щось невеличке, бо я і туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль – то не блигомий світ!» Хіндлі зажадав скрипку, і тоді батько спитав про те ж саме міс Кеті; їй ледве виповнилося шість років, та вона вправно їздила верхи на будь-якому з наших коней і тому попрохала батіжка. Він і мене не забув; мав добре серце, хоч і поводився часом надто суворо. Пообіцяв мені принести мішечок яблук та груш, потім поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.
Ті три дні, що його не було, тяглися поволі, і мала Кеті весь час питала, чи скоро татко прийде додому. Місіс Ерншоу чекала його на третій день до вечері; та вечерю довелося відкладати аж допізна, бо він усе не приходив, і діти зрештою втомилися виглядати його біля воріт. Уже стемніло, місіс Ерншоу хотіла вкласти їх спати, та вони слізно благали, аби їм дозволили почекати ще хвильку. І от десь об одинадцятій двері тихесенько рипнули і увійшов хазяїн. Він так і впав у крісло, посміюючись та крекчучи, і застеріг, аби до нього й не приступали, бо він ледь живий – і більш не згодиться на таку подорож, хоч би й за всі три королівства.
– Наче мене забили до смерті! – мовив він, розгортаючи свого бахматого кожуха, який тримав згорнутим у сувій. – Дивися, жінко! Скільки живу, досі ще не мав такої мороки. Та ти мусиш його прийняти, як дар Божий, – дарма що він чорнющий, мов із пекла!
Ми стовпилися
